Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

— Гроші маєш, tío? — озвався третій. — Тут прохід платний, січеш?

Усі зареготали й обступили Боббі щільніше. Він відчував запах їх пряного лосьйону після гоління, гелю для волосся і власного страху. Голосів їх думок чутно не було, та й навіщо? Найймовірніше, вони його поб’ють і відберуть гроші. Якщо пощастить, на цьому все й скінчиться. Та може й не пощастити.

— Малюче, — майже проспівав четвертий, підняв руку і так потяг Боббі за колючий їжачок, що в того аж сльози навернулися. — Маленький muchacho[19], що там у тебе є, га? Скільки старих добрих dinero?[20] Як щось найдеться — дамо пройти, не найдеться — розтовчемо твої яйця.

— Не лізь до нього, Хуане.

Молодики озирнулися, а разом з ними й Боббі. До них наближався п’ятий, теж у піджаку «Діаблос» і в напрасованих на кант штанах, та замість дзьобатих черевиків на ногах у нього були кросівки. Боббі його одразу ж упізнав. Це був той самий хлопець, що грав у «Прикордонний патруль» в «Кутовій лузі», коли Тед робив ставку. Ось чому вила видалися Боббі знайомими: вони ж були витатуювані в нього на руці. Піджак був навиворіт пов’язаний навколо пояса («Ніяких клубних курток тут», — сказав він тоді Боббі) та однаково мав на собі знак «Діаблос».

Боббі спробував зазирнути в думки новоприбулого, та побачив тільки бліді тіні. Його сила згасала, як і того дня, коли місіс Джербер возила їх у «Сейвін-Рок», незабаром після того, як вони полишили столик Макквона наприкінці алеї. Цього разу прозріння тривало довше, та тепер точно зникало.

— Здоров, Ді, — сказав хлопець, що тягав Боббі за волосся. — Ми тільки трошка потрясем малого. Хай заплатить за прохід по території «Діаблос».

— Цього не руш, — сказав Ді. — Я його знаю. Він мій compadre[21].

— Мені він схожий на малого педика з центру, — озвався той, що казав на Боббі cabrón і putino. — Я його троха навчу поваги.

— Йому твоя наука не тре’, — відповів Ді. — Хочеш, я тебе зара’ навчу, Мосо?

Мосо, насупившись, відступив, дістав з кишені цигарку. Один з хлопців клацнув запальничкою, а Ді потяг Боббі трохи далі вулицею.

— Ти що тут робиш, amigo?[22] — спитав він, хапаючи Боббі за плече татуйованою рукою. — Ти що дурний, лазити тут сам, та ще й вночі, то чисто, блять, loco[23].

— Інакше не можна, — пояснив Боббі. — Мені треба знайти дядька, з яким я був учора. Його звати Тед. Старий, худий і дуже високий. Ходить ніби трохи згорбившись, знаєш, як Борис Карлофф, той, що в жахастиках.

— Бориса Карлоффа я знаю, але ніякого, блять, Теда, — сказав Ді. — Такого вопше не бачив. А тобі, чуваче, треба звідси драпати.

— Мені треба в «Кутову лузу», — заперечив Боббі.

— Я тільки шо звідти і нікого такого, як Борис Карлофф, там не бачив.

— Ще зарано. Він мав би бути там між о пів на десяту і десятою. Мені треба бути там, коли він приїде, бо його переслідують одні типи. Вони носять жовті плащі й білі туфлі, їздять на великих, підкреслено шикарних машинах… одна з них — пурпуровий «десото» і…

Ді схопив його, різко розвернув і так сильно притис до дверей ломбарду, що Боббі на мить здалося, ніби він таки вирішив взяти приклад зі своїх вуличних приятелів. У ломбарді якийсь старий з прикрістю повернув голову зі зсунутими на лисину окулярами, але знову втупився в газету.

— Jefes[24] у довгих, жовтих плащах, — видихнув Ді, — я їх бачив. Дехто з наших теж. З такими не хочеться зачіпатися, chico[25]. З ними шось не то. Вони якісь неправильні. Проти них круті хлопці, шо зависають у таверні «Мелорі», — вопше добряки.

Щось у виразі обличчя Ді було від Саллі-Джона. Боббі пригадав, що Ес-Джей бачив кількох дивних типчиків неподалік від міського парку. Коли він запитав, що в них було такого дивного, Саллі сказав, що точно не знає. А Боббі знав. Саллі бачив ницих. Вони вже тоді винюхували по околиці.

— Коли ти їх бачив? — спитав Боббі. — Сьогодні?

— Пацан, та дай передихнути, — спинив його Ді. — Я лиш дві години, як очі продер, і майже весь час сидів у ванній, набирав людської подоби, шоб на вулицю вийти. Я бачив, як парочка їх виходила з «Кутової лузи»… позавчора, по-моєму. Останнім часом там дивні діла творяться. — Ді поміркував якусь мить, а тоді гукнув: — Чуєш, Хуане, тягни свою дупу сюди!

Любитель тягати за чуприну галопом кинувся до них. Ді заговорив до нього іспанською. Хуан відповів, тоді Ді коротко додав ще щось, тицяючи пальцем у Боббі. Хуан нахилився над Боббі, впершись руками в коліна своїх кантових штанів.

— Ти бачив тотих типів, та?

Боббі кивнув.

— Одна група в великому, фіолетовому «десото», друга — в «крайслері», а ше одна — на дев’яносто восьмому «олдсі»?

Боббі знав лише про «десото», однак ствердно кивнув.

— Оті машини — вони несправжні, — проказав Хуан і скоса зиркнув на Ді, чи той не засміється. Ді не сміявся, тільки кивнув Хуанові продовжувати. — То — шось інакше.

— По-моєму, вони живі, — сказав Боббі.

Очі Хуана загорілися.

— Так! Щось типу живих! А ті мужики…

— Які вони на вигляд? Я бачив одну їхню машину, але не їх самих.

Хуан спробував пояснити, але не зміг, англійською не зміг. Тож перейшов на іспанську. Ді дещо перекладав, проте неуважно, все більше зайнятий розмовою з Хуаном, і забував про Боббі. Інші вуличні хлопці — бо саме хлопцями вони й були — присунулися ближче і теж почали вставляти свої зауваги. Боббі не розумів, про що йшлося, але здавалося, що вони налякані, всі. Це були досить круті хлопці, бо тут, унизу, треба бути крутим, щоб просто пережити день, та ці люди все одно зуміли вселити в них страх. Боббі спіймав останній чіткий образ: сягнистою ходою іде висока постать у гірчичному плащі до кісточок. Такі іноді носили у фільмах на зразок «Перестрілки біля корала О-Кей» або «Чудової сімки».

— Я бачив двох, як вони виходили з голярні, тої, де в задній кімнаті роблять ставки на скачки, — розповідав хлопець, якого, судячи з усього, звали Фільйо. — Оце ті чуваки й роблять — лазять всюди і розпитують. І все кидають свої великі машини з невимкненим двигуном коло тротуару. Думаєш собі, треба бути дурним, шоб