Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

Почувши його слова, Люсі справді задумалася.

— Я теж хотів би знати, — додав Арон, коли вона мовчала, і злегка всміхнувся. — Якщо ти не проти. Мені просто цікаво дізнатися про тебе більше.

— Гаразд. — Люсі пирхнула з легкою усмішкою, і поринула в спогади. — Це тобі знати не потрібно. І це теж. О, а це можна розповісти. — Вона відкинулася назад, лігши на спину зі складеними на животі руками, і втупилася очима у стелю. Арон ліг так само. — Одного разу, коли мені було чотири роки, ми з мамою пішли на виставку до галереї. Я ніц не пам’ятаю, що там були за картини, але, дорогою назад, я побачила на вулиці в коробці кота. — Вона не стримала сміх: — Ні, це не було миле кошеня, а саме такий великий темно-сірий, брудний, хворий на вигляд кіт. І хвіст мав надкушений. Не знаю, чому, але він мені так сподобався, що я відмовлялася йти далі, тягнучи маму за руку й благаючи забрати його з собою. Словом, вона довго відмовлялася, та зрештою взяла ту коробку й понесла її додому. Мені дозволили погладити кота лише після того, як наш охоронець його ретельно відмив і минув п’ятиденний карантин, але ти не уявляєш, яке то було щастя. Кіт був старий і лінивий, тож я тягалася з ним по всьому маєтку, а він був і не проти. Дідові це не дуже подобалося, але мама завжди ставала на мій бік. Так, Хвостик прожив у нас рік, доки одного разу не потрапив під колесо карети, але, загалом, його життя важко назвати поганим.

— Хвостик? — Арон усміхнувся. — А ти вмієш жартувати.

— Я була ще тією жартівницею, — сказала вона, повернувши до нього голову, а тоді знову підняла очі й повела: — Ми з дідом любили грати в хованки. Так, одного разу треба було ховатися в саду, і я не вигадала нічого кращого, ніж залізти на одну з найвищих вишень. А це саме було літо, серпень, і в купі зеленого листя мене було майже не видно. Словом, просиділа я на тому дереві три години, і це завдяки тому, що мама знайшла мене з використанням сили, а, щоб мене дістати, довелося викликати рятувальників з великою драбиною.

— То я, виявляється, ще був слухняною дитиною?

Її вуста потягнулися в ще ширшу усмішку, а в очах запалали грайливі вогники, коли вона повела:

— О, це я тобі ще не говорила, як магією примушувала покоївку носити мені солодощі. Або як вкрала в діда його улюблений капелюх, бо мені було ні в чому переносити пісок. Словом, я любила бешкетувати. Елізабет не з’явилася нізвідки. До певного моменту це все була я. — Під кінець її бадьорий голос почав затухати.

До страти. Це була вона до страти.

Арон помітив зміну її настрою. Якийсь час вони продовжували мовчки лежати, дивлячись вгору, а тоді він повернувся на бік до неї й напівголосно заговорив:

— Це досі ти. Не відмовляйся від тієї частини себе, яка робила дурниці та була щасливою. І я кажу зараз не про спроби зібрати тебе з Елізабет в купу, а саме про тебе. Не дозволяй їй забирати в тебе радість.

Люсі повернула голову до нього й глибоко вдихнула, відчувши ледь помітний кедровий запах його парфумів. Лежати тут, поруч з ним було так приємно.

— Оце так, — зачудовано протягнула Люсі, — я за кілька хвилин розповіла тобі більше, ніж за семестр навчання своїм друзям. 

— Ви з ними мало спілкуєтеся? — здивувався Арон.

— Як сказати… — Вона знову поглянула на стелю. — Анабель більше хвилюють власні проблеми та Нейт. Марія часто втручається в занадто особисті речі. Генрі здебільшого любить розмовляти про політику. І саме розмовляти, а не слухати. Джейн надає перевагу компанії рослин, ніж людям. Каю я ледве знаю. А в групі ключників я ні з ким не здружилася, бо не люблю відкриватися. Взагалі, мені подобається з ними дружити, але я б не назвала себе незамінною частиною групи.

— Розумію. — Він кивнув. — А як у тебе з хлопцями?

Люсі здивовано вирячилася на нього, не вірячи власним вухам. Вона не була готова почути від нього таке запитання. Трясця, що? Король питає в неї про хлопців? Навіщо?

— Ти справді це питаєш? — відказала вона з ніяковою усмішкою та настороженим поглядом.

— А чом би й ні?

Він говорив так, ніби в цьому не було нічого надзвичайного. Звичайнісіньке питання від пересічної людини. Може, Люсі й справді надала словам забагато значення, але інакше вона не могла сприйняти.

— Ти щось задумав? — промовила вона, звузивши очі. — Якийсь політичний хід?

Він підняв руки долонями до неї, вмістивши їх у невеликому просторі між ними:

— Клянуся, що не маю щодо тебе жодних лихих намірів. — Він кінчиками пальців прибрав пір’їнку з її волосся, перш ніж опустити руки. — Просто цікаво.

Трохи помовчавши, вона хутко встала з ліжка й, нахилившись підняти подушку, яку кілька хвилин тому жбурнула в Елізабет, стримано відповіла:

— Я не була в стосунках.

— Я теж. — Він усміхнувся, також підводячись.

— Ти ж заручений.

Вона насупилася не розуміючи, навіщо він бреше. Арон же знизав плечима, не розуміючи її обурення.

— Це і є причина.

Щоб не продовжувати лізти в ті нетрі, куди вона не хотіла влізати, Люсі, підійшовши до ліжка, щоб покласти подушку на край зі сторони ніг, нагадала: