Читати книгу - "Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей"

Майк із ніжністю подивився на червонясте обличчя цегляного відтінку, яке в мерехтливому світлі свічки виглядало значно більш щирим, ніж обличчя більшості його друзів із Кембри­джу, які роками ходили до кравців і ніколи не ночували за ґратами.

— А чому б тобі не взяти відпустку й не поїхати зі мною на північ?

— Боже, ти серйозно?

— Звісно, серйозно.

— А де ти житимеш?

— Я там хочу побачити велику скотарську ферму неподалік від кордону. Називається Ґунавінґі.

Альберт замислився.

— Я думаю, якусь шабашку мені там дали б без проблем. І однаково Майку — не можу я просто так взяти й кинути твого дядька й коней, поки не знайду когось, щоб порався в Лейк-В’ю. Старий виродок загалом добре до мене ставився.

— Розумію, — сказав Майк. — Ну ти в будь-якому разі придивляйся, хто б міг вийти на заміну, а я тобі напишу, щойно знатиму свої плани.

Про гроші ніхто й словом не обмовився. Якби Майк зараз запропонував заплатити за квиток до Квінсленда, це б порушило гідність їхнього взаєморозуміння. З віскі та свічками задушлива кімнатка здавалась майже затишною. Майк випив іще склянку й відчув, як тілом розливається приємне тепло.

— Коли я був маленький, завжди думав, що віскі — це якась мазь від зубного болю. Няня змочувала в ньому ватку й прикладала. А останнім часом міцний віскі допомагає мені заснути, коли нападає безсоння.

— Все ще думаєш про ту кляту Скелю?

— Нічого не можу з цим вдіяти. Бачу її вночі. Уві сні.

— До речі про сни, — сказав Альберт. — Мені якась така чортівня вчора наснилася. Мов наяву.

— Розкажи. Відколи я приїхав до Австралії, я став спеціалістом із нічних жахів.

— Та це не те щоб був жах… Та щоб йому. Не можу пояснити.

— Ну ж бо, спробуй! Мої часом здаються такими реальними, що я навіть не певен, що то справді сни.

— Ну, я точно спав як убитий. У суботу треба було таку купу справ переробити, що я до ліжка десь тільки опівночі доповз. І ось я наче зовсім не сплю, просто як зараз, а в кімнаті так смердить фіалками, що я розплющив очі, щоб побачити, звідки запах. Навіть не думав, що триколірні фіалки можуть так сильно пахнути. Не те щоб сильно виражений запах, але ні з чим не сплутаєш. Повна дурня, правда?

— Я так не думаю, — сказав Майк, не зводячи очей із обличчя друга. — І що далі?

— Ну от розплющив я очі, а в хаті в мене ясно, як удень, хоча за вікном темно, хоч в око стрель. До мене тільки зараз дійшло, як це дивно, — він зупинився на мить, щоб підпалити сигарету «Кепстен». — Ну ось. Наче лампу ввімкнули на повну. І бачу: вона стоїть у ногах ліжка — он там, де ти зараз сидиш.

— Хто? Хто це була?

— Боже, Майку, не накручуй себе через якийсь довбаний сон… — він підштовхнув до товариша пляшку. — Моя мала сестра. Пам’ятаєш, я тобі розповідав, що вона була поведена на тих триколірних фіалках? Вона наче була в якійсь нічній сорочці. І мені це теж тільки зараз здалося дивним. А в іншому вона мала такий самий вигляд, як тоді, коли я востаннє її бачив… шість чи сім років тому. Вже не пам’ятаю.

— А вона щось сказала, чи просто стояла?

— Здебільшого стояла, дивилася на мене і всміхалась. Тоді каже: «Ти хіба мене не впізнаєш, Берті?». А я такий: «Звісно, впізнаю». І вона: «О, Берті! Я б ті твої нещасні руки з русалками, те, як ти тут лежав із роззявленим ротом, і зламаний зуб впізнала б де завгодно!». І я встаю, щоб ближче на неї глянути, а вона починає… Як там у біса називається ця штука, коли людина так наче розтуманюється?

— Прозорішати, — сказав Майк.

— Ага, воно. Звідки ти знаєш? І я такий кличу: «Агов! Сестричко! Не йди!». Але вона вже майже зникла, але голос лишився. І я його чув так, як оце зараз чую тебе. І вона каже: «Прощавай, Берті. Я здалеку прийшла тебе побачити, але тепер мушу йти». Я вигукнув «Прощавай», але вона вже зникла. Взяла й пройшла крізь оту стіну он там… Думаєш, у мене вже дах поїхав?