Читати книгу - "Тiло™"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Переступивши поріг дому, жінка затамувала подих. Вона не пам’ятала ні вагітності, ані пологів, але знала, що дитина є.
І Ештон не помилилася — вдома її направду зустріла дев’ятирічна донька. Проте дівчинка виявилася кволою, хворобливою і зовсім негарною. Звісно, ніхто не міг би назвати її потворою, адже дитина не мала жодного вродженого каліцтва чи якоїсь іншої примітної вади, просто їй бракувало краси… Зате мала дивне нетутешнє ім’я — вона звалася Іванкою. Із того дня Ештон ані на крок не відходила від маленької Іванки, вона любила й обожнювала її, навіть думки не припускаючи, що частину обов’язків можна іноді перекладати на плечі доглядальниць і гувернанток.
Ештон була щаслива. Нарешті! Проте її законний чоловік укупі з численною ріднею, наляканою челяддю й стурбованими лікарями не поділяв щастя молодої жінки. Замість живої дитини всі бачили в її руках стару полотняну ляльку-мотанку, котрій бракувало обличчя. Було зрозуміло: Ештон вигадала дитину, однак переконати в цьому її ніхто не міг. Тож родина вирішила діяти інакше.
Одного ранку лялька-мотанка безслідно зникла.
Жінка кинулася шукати доньку. Відірвана голова знайшлася на терасі. Одна рука — на газоні в саду, інша — на всипаній гравієм під’їзній доріжці. Решту було розкидано усіма сорока п’ятьма кімнатами велетенського старого маєтку.
Того ж дня Ештон втрапила до психіатричної клініки. Надовго. Родичі спочатку думали: розшматувавши негарну ляльку, вони просто звільнили дорослу молоду жінку від нав’язливої ідеї, дурної вигадки, котрою вона затулялася від життя. Вона ж бачила інше: найближчі люди по-звірячому вбили її живу дев’ятирічну доньку. Лікарям вона так і сказала: «У мене померла дитина». Вийшло, як колись її мати говорила про неї. А Ештон здавалося, що в неї вирвали серце. Вона тяжко мучилася через безсоння — варто було заплющити очі, маленька негарна Іванка стояла перед нею, питала, чому мати її не вберегла. Або ж весело крутилася карусель у новенькому парку атракціонів, лунав дитячий сміх, а потім усе раптово змовкало, тьмяніло, вкривалося багаторічно нашарованим брудом, і було чутно лише монотонне рипіння старих проіржавлених ланцюгів, із котрих так ніхто й не спромігся витерти кров.
Жінка відмовилася від сну, просто фізично не змогла більше заснути, лише іноді втрачала свідомість од снодійних та заспокійливих препаратів, але то був не сон, а повільне занурення у напівпритомний світ лиховісних кошмарів і марень, із котрого хотілося бігти, не озираючись.
Лікарі не знали, чим допомогти. Утім, кілька разів її ще випускали з клініки. Та щоразу ставався рецидив, вона знову винуватила родину в кривавій розправі над маленькою дев’ятирічною дівчинкою, і її повертали назад.
Усі чомусь повірили убивцям, а не Ештон.
А їй знову марилася донька. Тільки тепер маленька дівчинка питала матір, чому вбивці досі живі, чому ніхто їх не покарає. Ештон зачаїлася. Здається, вона зрозуміла, що треба зробити, аби душа її дитини знайшла спокій. Незабаром молода жінка переконала увесь медперсонал на чолі з солідною атестаційною комісією, що видужала, ніколи не народжувала, ніхто не помирав. Повернулася до маєтку на сорок п’ять кімнат. Їй так і не сказали, хто саме розправився з її дитиною, тож вона вирішила вбити всіх.
6
Коли Роберт повернувся додому з виснажливого туру за програмою передвиборних зустрічей із народом, усе аристократичне сімейство виявилося чинно розсадженим за довгим обіднім столом у їдальні. Усі були мертві. Вона їх отруїла. Це й був їхній особистий кінець світу, що його завзято передрікав Йєлрік Ван Хелл.
Кандидат у губернатори штату закляк.
Дружина не зводила з нього пильного, незворушно-оцінюючого погляду. Відкілясь узялася тлуста зелена муха, пролетіла над столом, вишукано сервірованим вистиглими наїдками, й осіла на зморшкуватому восковому обличчі дворецького — дядька Джозефа, що сконав із роззявленим ротом. Проповзла щокою, про всяк випадок зазирнула до рота, дзизнула, потерла лапки й щезла у проміжку між штучно-керамічними зубами старого.
У спустошеній тугим затишшям їдальні дзижчання мухи видалося Роберту гучнішим, аніж рев двигуна потужного реактивного літака, з котрого він нещодавно зійшов. До горлянки чоловіка підступив клубок нудоти. Він зблід.
— Ти голодний? — медовим голосом поцікавилася дружина. — Дуже вчасно, ми саме зібрались вечеряти. Приєднуйся! Ти так давно не був удома…
— Я дзвоню в поліцію.
Вона розсміялася. Підвелася з чільного місця за столом, де нерухомо просиділа бозна-скільки часу до його повернення.
— Що ти, любий? Я неосудна.
Шок паралізував Роберта. Запах смерті опустився йому первісним страхом із голови до п’ят і заволодів усім тілом.
— Я дзвоню… — голос ледь виривався з пересохлого рота. Він намагався відтягти час, аби самому не стати жертвою. — Я дзвоню в поліцію.
Нащо лякав тим, не розумів навіть сам. Адже повідомити поліцію плюс дати їй забрати Ештон дорівнювало достроковій перемозі окружного прокурора Джека Донована, котрому були піднаглядні всі копи. Хто свідомо голосуватиме за кандидата, дружина котрого — божевільна маніячка-убивця?! І вона це знала, без сумніву.
Потрібно було діяти по-іншому, діяти рішуче. Та тяжка аура божевілля не давала чоловікові перевести подих. Він інстинктивно натиснув на верхній ґудзик свого піджака — екстрений сигнал охоронцям.
Труп дворецького сповз зі стільця і важко гепнувся на підлогу.
— Джозефе, який ви незграбний, — посміхнулася Ештон, вмить опинившись біля нього. — Соромно! Кому ж, як не вам, якнайліпше знати правила етикету за трапезою?
Вона невимушено продовжила обхід мертвого сімейства, поволі наближаючись до застиглого Роберта.
— О, бідолашний дядечко Балтазар! Як почуваєтесь? Чи впоралися ви з тим нестерпним болем у шлунку, що діймав вас останніми місяцями?
Голова дядька Балтазара була відкинута за спинку стільця, тіло неприродно вигнулося. У правому оці стирчав тупий столовий ніж. Вочевидь, він єдиний помер не одразу, бо постійно приймав сорбенти та інші ліки для шлунку.
— А ви, бабусю Емеренціє? — спитала, поклавши руку на скорчене плече старої, котра лежала обличчям просто в тарілці перед собою. — Як вам сьогодні ваш улюблений салат із артишоками? Не забагато перцю? Я сама керувала процесом приготування, тож претензії не лише до кухарки…
До їдальні увірвалися охоронці. І теж застигли, вирячивши на Ештон свої звиклі до всього очі. Їхня присутність врешті додала Роберту рішучості.
— В’яжіть її! В’яжіть це божевільне стерво!..
Чоловіки вмить повалили Ештон на підлогу.
Роберт судомно перевів подих. Він не осягнув ще й сотої частки горя від втрати рідні, але діяти мусив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тiло™», після закриття браузера.