Читати книгу - "Меч приречення"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ледве він відвернувся, дівчинка блискавично крутнулася і пустилася бігти через ліс, пологим узбіччям пагорба.
— Bloede turd! — вереснула дріада, сягаючи до сагайдака. — Caemm 'erę!
Дівчинка, спотикаючись, наосліп бігла через ліс, витріскуючи сухим гіллям.
— Стій! — крикнув Геральт. — Куди, зараза!
Бренн блискавично нап’яла лук. Стріла по-зміїному засичала, вирисовуючи пологу параболу, наконечник зі стуком вбився у стовбур, майже обтершись об волосся дівчинки. Мала скулилася і припала до землі.
— Ти клята ідіотко, — прошипів відьми́н, наближаючись до дріади. Бренн спритно видобула із сагайдака наступну стрілу. — Ти могла її вбити!
— Тут Брокілон! — гордо відповіла вона.
— А це дитина!
— І що?
Він глянув на древко стріли. На ньому були смугасті махові пір’їни фазанихи, фарбовані на жовто у відварі з кори. Не сказав ні слова. Відвернувся і швидко пішов у ліс. Дівчинка лежала під деревом, скулена, обережно піднявши голову і дивлячись на застряглу у стовбурі стрілу. Почула його кроки і зірвалася, але він коротким стрибком догнав її, ухопив за червону відлогу каптаника. Вона відвернула голову і глянула на нього, потім на руку, що тримала її за відлогу. Відпустив її.
— Чого ти тікала?
— Це не твоя справа! — шморгнула носом. — Не руш мене, ти… ти…
— Дурний бахуре! — люто засичав він. — Тут Брокілон. Тобі мало було вія? Ти сама в цьому лісі не доживеш до ранку. Ще цього не зрозуміла?
— Не торкайся мене! — розкричалася вона. — Ти пахолку, ти! Я принцеса, ти собі не думай!
— Ти дурна шмаркачка.
— Я принцеса.
— Принцеси самі по лісах не волочаться. У принцес чисті носи.
— Накажу відрубати тобі голову! І їй теж! — дівчинка обтерла носа долонею і вороже глянула на дріаду, яка підходила до них. Бренн чмихнула.
— Ну добре, досить того репету, — урвав відьми́н. — Чого ти тікала, принцесо? І куди? Чого ти боїшся?
Мовчала, сапаючи носом.
— Добре, як хочеш, — він підморгнув дріаді. — Ми йдемо. Хочеш залишитися в лісі сама, то нехай. Але як знову дірветься до тебе йгерн, не репетуй. Таке принцесам не личить. Принцеси помирають і не писнувши, спершу дочиста втерши носа. Ходімо, Бренн. Прощайте, Ваша Високосте.
— За… зачекай.
— Ага?
— Піду з вами.
— Для нас це честь. Правда, Бренн?
— Але ти не заведеш мене знову до Кістріна? Обіцяєш?
— А хто такий… — почав. — Ах, дідько, Кістрін. Принц Кістрін? Син короля Ервилла з Вердену?
Дівчинка надула губки, шморгнула носом і опустила голову.
— Досить той гульні, — понуро озвалася Бренн. — Ідем.
— Зараз, зараз, — відьми́н випростався і глянув на дріаду згори. — Плани трішки змінилися, моя прекрасна лучнице.
— Ге? — Бренн підняла брови.
— Пані Ейтне почекає. Я мушу довести цю малу додому. До Вердену.
Дріада примружила очі та сягнула до сагайдаку.
— Нікуди не пойдзєш. Ані яна.
Відьми́н паскудно усміхнувся.
— Вважай, Бренн, — сказав він. — Я не такий дітвак, як той, кому ти вчора із засідки впакувала стрілу в око. Я вмію оборонятися.
— Bloede arss[67]! — засичала, здіймаючи лук. — Пойдзєш до Дуен Канель, яна теж. Нє до Вердену!
— Ні! Не до Вердену! — попеляста дівчинка припала до дріади, притислася до її худенького стегна. — Я піду з тобою! А він нехай сам іде до Вердена, до дурного Кістріна, якщо хоче!
Бренн навіть не глянула на неї, не зводила очей з Геральта. Але опустила лука.
— Ss turd! — плюнула йому під ноги. — Да! А ідзь, куди вочи глядзяць! Увидим, чи зможеш. Здохнеш, а не вийдеш з Брокілону.
Вона має рацію, подумав Геральт. Я не маю шансів. Без неї не вийду з Брокілону і не доберуся до Дуен Канель. Ну що ж, побачимо. Може, вдасться умовити Ейтне.
— Ну, Бренн, — сказав він примирливо, посміхнувся. — Не лютуй так, красуне. Добре, хай буде по-твоєму. Усі йдемо до Дуен Канель. До пані Ейтне.
Дріада щось буркнула під ніс, зняла стрілу з тятиви.
— Ну то в путь, — сказала, поправляючи опаску. — Доста часу згубілі.
— Оооой…, — застогнала дівчинка, ступивши крок.
— Що таке?
— Мені щось сталося… З ногою.
— Почекай, Бренн! Ходи, шмарката, візьму тебе на коркошки.
Вона була тепленькою і пахла як мокрий горобець.
— То як тебе звати, принцесо? Бо я забув.
— Цирі.
— А де ж твої володіння, коли можна спитати?
— А я тобі не скажу, — буркнула. — От не скажу і все.
— Якось переживу. Не вертися і не шморгай мені під вухом. Що ти робила у Брокілоні? Загубилася? Заблукала?
— Ще чого! Я ніколи не блукаю.
— Не вертися. Ти втекла від Кістріна? Зі замку Настрог? Перед шлюбом чи після?
— Звідки ти знаєш? — вражено шморгнула вона.
— Я напрочуд мудрий. А чого ти тікала саме до Брокілону? Безпечнішого місця не було?
— Це дурний кінь поніс.
— Брешеш, принцесо. Ти зі своєю статурою могла б хіба кота осідлати. І то сумирного.
— То Марко їхав. Джура лицаря Воймира. А в лісі кінь звалився і зламав ногу. І ми загубилися.
— Ти ж казала, що тобі таке не трапляється.
— То він заблудив, а не я. Був туман. І ми загубилися.
Загубилися, подумав Геральт. Бідний джура лицаря Воймира, який мав нещастя натрапити на Бренн і її товаришок. Дітвак, який, певно, не знав, що таке жінка, допомагає у втечі зеленоокій шмаркачці, бо наслухався лицарських оповідей про дівиць, силуваних до шлюбу. Допомагає їй утекти, щоб загинути від фарбованої стріли дріади, яка, певно, не знає, що таке мужчина. Але вже вміє убивати.
— Я питав, ти дременула із замку Настрог перед шлюбом чи після шлюбу?
— Дременула та й годі, а тобі що, — відбуркнула вона. — Бабуся сказала, що я маю туди поїхати і з ним познайомитися. З отим Кістріном. Тільки познайомитися. А його батько, той пузатий король…
— Ервилл.
— … відразу шлюб і шлюб. А я не хочу. Того Кістріна. Бабуся казала…
— Такий тобі огидний король Кістрін?
— Я його не хочу, — гордо заявила Цирі, сьорбаючи носом, з якого аж вуйки вилазили. — Він товстий, дурний і з рота йому недобре пахне. Перед тим, як я туди поїхала, мені показали малюнок, а на малюнку він не був такий товстий. Я не хочу такого чоловіка. Взагалі не хочу чоловіка.
— Цирі, — невпевнено сказав відьми́н. — Кістрін ще дитина, як і ти. Через кілька літ з нього може вирости зовсім непоганий молодик.
— Ну то нехай мені пришлють інший малюнок через кілька літ, — пирхнула вона. — І йому теж. Бо він мені сказав, що на тому малюнку, який показали йому, я була куди гарнішою. І зізнався, що кохає Альвіну, придворну даму, і хоче бути її лицарем. Бачиш? Ні він мене не хоче, ні я його.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Меч приречення», після закриття браузера.