Читати книгу - "Пентаграма"

Палець у стелю. Кімната чотириста шість. Горище над четвертим поверхом. Ну, звичайно! Худобина я безглузда!

Харрі повернув ключ, відчинив двері, намацав на стіні вимикач і переступив поріг. У горищному приміщенні не було вікон, але воно виявилося просторим, і ходити можна було на повний зріст. Уздовж стін рядами вишикувалися пронумеровані контейнери, за дротяною сіткою штабелями лежали предмети, які вже соромно було назвати власністю, але до сміття вони ще не дотягували. Діряві матраци, плачевного вигляду стільці, картонні коробки з одягом і електричний ширвжиток, викидати який було жаль, позаяк іще працював.

Усередину в супроводі двох своїх бійців увійшов Фалькейд і тут же тихо вилаявся. Сонце, яке зараз уже вибилося з сил і висіло на заході, цілий день нагрівало черепицю, і тепер горище перетворилося на сауну.

– Здається, чотириста шостий – у цей бік. – Харрі повернув праворуч.

– Чому ти такий упевнений, що він – на горищі?

– Тому що злочинець сам указав нам на той очевидний факт, що над четвертим поверхом п’ятий. В цьому випадку – горище.

– Ти розумієш, що ніякого трупа тут бути не може?

– Це чому?

– Учора ми приходили сюди з собакою. Труп, який декілька тижнів пролежав у такій духоті… В перекладі з собачих відчуттів на наші – це однаково, що шукати тут виючу заводську сирену. Навіть поганий собака учув би труп, а собака тут учора був відмінний.

– А якщо труп загорнутий у щось, і по запаху його знайти неможливо?

– Молекули запаху дуже рухливі, їм досить мікроскопічної дірочки. Не може бути, щоб…

– Вулканізація, – здогадався Харрі.

– Що?

Харрі зупинився біля одного з контейнерів. Двоє бійців тут же опинилися поряд із ломиками в руках.

– Перевіримо спочатку ось це, хлопці. – Він простягнув їм зв’язку ключів на черепі.

Найменший якраз підійшов до висячого замка.

– Зайду сам, – сказав Харрі. – Експерти не люблять зайвих слідів.

Він узяв у когось ліхтарик і опинився в контейнері. Більшість місця тут займала велика біла одежна шафа з подвійними дверцями. Харрі взявся за одну з ручок і, зібравшись із духом, рвонув на себе. У ніс ударив запах прілого одягу, пилу та дерева. Харрі запалив ліхтарик. На штанзі висіли численні сині костюми, що, видно, дісталися Маріусу Веланну від трьох поколінь предків. Харрі посвітив усередину і провів рукою по тканині. Груба шерсть. Один із костюмів був загорнутий у тонкий пластик. На далекій вішалці був сірий чохол для одягу.

Зачинивши шафу, Харрі обернувся до задньої стіни контейнера, де на рамі для сушки висіли штори, судячи з вигляду, ручної роботи. Він відсмикнував їх і побачив перед собою німий оскал маленьких хижих зубів. Залишки хутра були сірого кольору, а коричневі очиці-ґудзички вкрилися помітним шаром пилу.

– Куниця, – визначив Фалькейд.

– Гм…

Харрі подивився навколо. Шукати більше ніде. Невже він і справді помилився?

І тут його погляд привернув килим, який на вигляд нагадував персидський. Його скачано й поставлено на попа. Харрі посунув розламане плетене крісло, став на нього і посвітив всередину килима. Поліцейські внизу чекали в нетерпінні.

– Гм… Харрі зліз із крісла і вимкнув ліхтарик.

– Ну що? – запитав Фалькейд.

Харрі похитав головою. Несподівано його здолала дика злість, він штовхнув одежну шафу, й та деякий час хиталася з одного боку в інший, ніби виконуючи танець живота. Йому нестерпно захотілося випити. Один ковток – позбавлення від болю. Він уже мав намір вийти з контейнера, як раптом почув за спиною скрип – неначе щось ковзає по стіні. Мимоволі обернувшись, він побачив, як дверці шафи відчинились, і, збиваючи з ніг, на нього звалився чохол для одягу.

Якусь мить Харрі не розумів, де він і що з ним сталося. Потім, розплющивши очі, зміркував, що лежить на спині. У потилиці відчувався тупий біль. Од його падіння з сухої підлоги зметнулася хмарка пилу, і Харрі жадібно ловив ротом повітря. Важкий чохол тиснув на нього, йому здавалося, ніби він тоне, ніби його запхали у величезний пластиковий пакет із водою. У паніці він ударив по гладкому чохлу рукою, і кулак відчув щось м’яке і податливе.

Харрі завмер і лежав тепер абсолютно тихо. Мало-помалу його відпустило, і тепер йому вже не здавалося, що він тоне. Йому здавалося, що він потонув: по той бік сірого пластика він побачив чиїсь засклянілі очі.

Так знайшли Маріуса Веланна.

Розділ 30

Субота. Арешт

За вікном тихо, немов боязке дихання, промайнув блискучий сріблястий авіалайнер. Беата глянула на Олауг Сівертсен. Та, витягнувши шию, дивилась у вікно і часто моргала. Зморшки на її старих руках здавалися вузькими долинами, темно-сині жили – річками, а кісточки пальців – горами з білими сніговими шапками. Беата глянула на свої руки. Подумала, що пара рук може зробити протягом життя. І що не може або не в силах зробити.

О дев’ятій п’ятдесят шість Беата почула, як скрипнула хвіртка і хтось попрямував по гравійній доріжці.

Вона підвелася, серце забилося легко і часто – як лічильник Гейгера.

– Це він, – сказала Олауг.

– Точно?

Олауг сумно всміхнулась:

– Я чула, як він ходить по цій доріжці, коли був іще маленьким. А коли виріс і почав повертатися додому пізно, я, бувало, прокидалася від звуків його кроків. Він пройде всю стежину за дванадцять кроків. Можеш порахувати.

У дверях несподівано виник Волер:

– Хтось іде. Залишайтеся тут. Хоч що б сталося. Добре?

– Це він, – сказала Беата і кивнула на Олауг.

Волер кивнув у відповідь і знову зник.

Беата поклала на руку старенької свою долоню:

– Усе добре.

– Ось побачите, це помилка, – сказала Олауг, не дивлячись на неї.

Одинадцять, дванадцять. Беата почула скрип вхідних дверей.

Потім крик Волера:

– Поліція! Моє посвідчення – на підлозі перед тобою! Кидай пістолет, або я стріляю!

Вона відчула, як здригнулася рука Олауг.

– Поліція! Прибери пістолет, або мені доведеться стріляти!

Навіщо кричати так голосно? Адже між ними не більше п’яти-шести метрів.

– Востаннє попереджаю! – крикнув Волер.

Вона встала і вийняла з кобури на поясі револьвер.

– Беато… – тремтячим голосом покликала Олауг.

Дівчина подивилась їй у вічі й побачила в них благання.

– Кидай зброю! Ти цілишся в поліцейського!

Чотирма кроками Беата перетнула кухню, відчинила двері й зі зброєю напоготів зробила крок у коридор. За два метри спиною до неї стояв Том Волер, а в кінці коридору – чоловік у сірому костюмі. В одній руці він тримав валізу. Коли Беата виходила з кухні, в її голові вже був план дій, і зараз вона відчула деяке нерозуміння.

– Стріляю! – крикнув Волер.

Беата побачила