Читати книгу - "Зозулята зими"

А може, усе-таки варто з’їхати на досить пристойну ґрунтівку, що йде паралельно? Бо відчуваю себе ніби із голою спиною: машина супроводу відстала, ніяк не закінчить гратися у квача зі спостерігачами. Там теж профі, гади. Добре, що з боку здається, ніби їхнє головне завдання — нам нерви попсувати. Поворот на ґрунтовий шлях ми минаємо, а я із подивом відчуваю полегкість від цього. Але, коли до сторожового посту на в’їзді до селища залишається кілометрів десять від сили, Дмитро досить різко пригальмовує. Добре, що на моє прохання гувернантка пристебнула малу і сама перетяглась ременем безпеки.

Попереду — аварія. Вантажівка конкретно вписалася у дерево на узбіччі. Шкода дерева — гарний дуб був, міцний. Водія-ідіота шкода менше. Бо живий залишився, он, щось белькотить дорожньому патрулю. Дорога ж щільно вкрита якоюсь липкою гидотою. Чекати поки оце відчистять? Дівку заморожу, хай в салоні машини і тепло.

— Розвертайся, Дмитре. Давай назад, до роздоріжжя і на ґрунтівку…

Хлопець мовчки киває. На обличчі задоволення від того, що може перетнути подвійну смугу на очах даївців і навіть на штрафі зекономити.

— Перепрошую, усе гаразд? — неголосно запитує Анастасія Павлівна. Таким тоном у світському товаристві роблять зауваження про погоду. А от тонкі музикальні пальці на мить сильно, ледь не до болю стискають ремінець стильної торбинки. Розумна кубіта. Якби комусь пощастило затягти мене у загс й ощасливити спадкоємицею, то не заперечував би проти такої няньки чи бодай вчительки для доньки.

Міг би просто заспокійливо посміхнутися їй в дзеркальце заднього виду. Але натомість напівобертаюсь й якомога привітніше киваю:

— Перепрошувати нема за що. Принаймні, поки що усе під контролем. Правда ж, Дмитре? Й обережніше: гальмо і педаль газу плутати не варто. Камікадзе із тебе ніякий…

Останнє звучить вже не так непривітно. Я не садист, аби посміхатися тому, кому несподівано приставляю до боку гостро заточений ніж.

* * *

Хлопець судомно гикає. Повертає голову у мій бік. Очі майже чорні від розширених зіниць, і в них навіть не ненависть, а чистий, без домішок, страх. Відчуваю легке розчарування: оце такі супротивники пішли… Той же Сергій у такій ситуації рвонув би кермо убік, розсудивши, що ніж — не пістолет: вогнепальною зброєю або лякають, або наносять смертельну рану. А ніж, який повільно розрізає товсту зимову одежину — то більше засіб виховання, отже, поки що потрібен живим. Але Сергій би й не підписався на викрадення дитини ніколи. Покидьок він першосортний, але із власним, досить дивним кодексом честі. Не те, що цей дрібний гнидик.

— Зупиняй на узбіччі, таваріщь, і то філігранно.

Дмитро слухняно пригальмовує. Але навіть на горде мовчання його не вистачає.

— Все одно здохнеш, суко! І не відразу! Ще тобі всі знущання пригадають і те, що з вовчими білетами вигнали! Вони ще трохи почекають там, попереду — і поїдуть у цьому напрямку: тут особливого вибору між дорогами немає: як не головна, то ця! Не встигнеш дотягти дівчисько до охорони чи до ментів, а пси твої зараз далеко! Ще пожалкуєш, Васю-паскуднику, що такий здогадливий!

Без замаху б’ю по губах. До крові. Додаю під дих, але поки упівсили. Нема чого надто дебоширити при дитині. Хай скаже спасибі, що насправді я повівся як останній дурень, випустивши з уваги очевидні речі. Не збагнув, що крім Удови за нами можуть полювати паралельно й інші. Ось про цих «інших» Дмитро зараз мені й розповість, тому й щелепу поки ламати не стану. Важливо інше. Добре, що Ірина, якщо і в шоці, то в мовчазному, без рюмсання. До того ж здорова, ногами сама перебирати зможе, не на руках тягти.

— Анастасіє Павлівно, ось, візьміть мобільний. Там на кнопці під номером один — терміновий виклик до Олега Дмитровича. Зараз, не гаючись, берете Ірину Мстиславівну і йдете до головного шляху. Туди, де аварія, міліція, ті, кому просто цікаво. Набираєте Олежин номер, розповідаєте ситуацію. Бажано — на ходу. В жодну машину, якщо там не буде самого Олега, не сідаєте. Через лісосмугу, звісно, добиратися швидше, але там незручно через великий сніг. Візьміть ще якусь теплу одежу для Ірини, аби не замерзла. Але миттю! Я поки спробую затримати тих… штукарів. Слід виграти трохи часу. Тому з вами і не піду. Іриночко, слухайте Анастасію Павлівну — це єдиний шанс вижити.

Здається, так із дітьми і слабкими жінками розмовляти не радять. Але ні дівчина, ні гувернантка істерик мені не влаштовують. Кивають, хапають торбинки, жінка прихоплює ще якийсь пакет, і різко хряпають дверцятами.

— Тепер ти, гаденя, — кажу досить спокійно. Злість варто витрачати на більш достойних супротивників, а не на шісток. — Поїхали уперед, до тої вашої пастки, але по-о-о-о-віль-но-о… Заодно розповіси, кому вистачило розуму підписатися на таке.

Машина незадоволено чмихає, зриваючись з місця. Дмитро отримує болючий укол у бік: машина — не його власність, щоб отак знущатися, ні, тепер м’якше, тихіше… Адреналін уже плавиться в жилах, тож на мить дозволяю собі усмішку: хлопець страшно лякається неглибокої подряпини й подумки жалкує про зіпсутий одяг. Усе ще не збагнув, що він смертник. І став ним не зараз, а тієї миті, коли згодився покращити хистке фінансове становище у досить нехитрий спосіб. Хто стане витрачатись на гонорар зраднику?

Так, виявляється хлопчик сплутався із моїми персональними противниками — братами Ярчуками, що вельми короткий час пропрацювали під моїм керівництвом. Хе! Як відразу не здогадався! Знайомий почерк. Те, що брати були найманцями у гарячій точці, мене відразу збентежило. А як побачив під час однієї справи, що не вміють дозувати жорстокість, силою загнав на повторний медогляд. Переконався, що справді сидять на колесах. Ага, я ж не нині вродився: переконували потім палко, що то тільки задля забави і колеса легкі. Дарма, хлопці! Це стало вироком. Голови не відірвав, просто на вулицю виставив, а таки дарма. От тепер відгукнулося. Японський бог, пожалів гівнюків.

— На чорта у партизана граєш, Дімоне? — вдавано поблажливо звертаюся до водія. — Скалічити тебе — і хвилини не займе. Та ти мене не дуже цікавиш. А розмовляти зі мною, коли