Читати книгу - "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича"

за нею хоча б якийсь різновид існування. Це був гідний співчуття життєвий сурогат, що постав лише завдяки загальній поблажливості, тому «consensusomnium[215]», з якого черпав свої мляві соки. Було зрозуміло, що тільки завдяки солідарному погляду крізь пальці, колективному заплющуванню очей на очевидну й разючу неспроможність такого стану, у тканині дійсності могла ще недовго утримуватися ця жалюгідна видимість життя. Найлегша незгода могла б її похитнути, найслабший повів скептицизму звалити. Чи міг Санаторій Доктора Ґотарда забезпечити їй оту тепличну атмосферу чемного сприяння, захистити від холодних віянь тверезості та критицизму? Лишалося тільки дивуватися, що за такого вразливого і проблемного стану речей батько примудрявся зберігати аж настільки непоганий вигляд.

Я зрадів, побачивши вітрину цукерні, заставлену бабками і тортами. Мій апетит ожив. Я відчинив засклені двері з табличкою «Морозиво» і зайшов до темного приміщення. У ньому пахло кавою та ваніллю. З глибини закладу вийшла панянка із уневиразненим сутінками обличчям і прийняла замовлення. Нарешті після такої довгої перерви я міг досхочу наїстися чудовими пончиками, вмочаючи їх у каву. У темряві, оточений танцем присмеркових закручених арабесок, я поглинав усе нові ласощі, відчуваючи, як вирування темряви втискається мені під повіки, крадькома захоплює мої нутрощі своєю теплою пульсацією, мільйонними роїннями лагідних дотиків. Урешті в цілковитій темряві тільки прямокутник вікна ще світився сірою плямою. Даремно я стукав ложечкою по столу. Ніхто не підходив, щоб отримати гроші за замовлення. Я лишив на столі срібну монету і вийшов на вулицю. У книгарні поруч іще світилося. Продавці займалися сортуванням книжок. Я запитав їх про батькову крамницю. Це від нас через одне приміщення, пояснили мені. Чемний хлопець навіть підбіг до дверей, щоб мені показати. Вхід було засклено, вітрина ще не готова, заслонена сірим папером. Уже від дверей я здивовано запримітив, що у крамниці повно покупців. Батько стояв за лядою й підсумовував, раз у раз наслинюючи олівець, позиції довгого рахунку. Пан, для якого він готував той рахунок, схилявся над лядою, посуваючи вказівний палець за кожною доданою цифрою, і впівголоса лічив. Інші відвідувачі мовчки спостерігали. Батько кинув на мене погляд з-над окулярів і сказав, притримуючи палець на позиції, де він затримався: «Тут тобі якийсь лист, он там на столі серед паперів» — і знову занурився в підрахунки. Тим часом продавці відкладали закуплений товар, загортали його і обв’язували шнурками. Полиці були ще тільки частково заповнені сукном. Більша їх частина була ще порожня.

«Тату, чому ви собі не сядете? — запитав я тихо, зайшовши за ляду. — Ви зовсім не бережете себе, при тому, що такий хворий».

Батько застережно підняв долоню, ніби відхиляючи мої переконування, й не перестав рахувати. Він виглядав дуже зле. Було цілком очевидно, що тільки штучне збудження і гарячкова діяльність підтримують його сили і поки що віддаляють мить останнього падіння.

Я пошукав на письмовому столі. То була радше бандероль, а ніякий не лист. Кілька днів тому я звернувся до певної книгарні з приводу однієї порнографічної книжки — й от її вислали для мене сюди, відшукавши мою нову адресу, а точніше адресу батька, який щойно лише відкрив крамницю без вивіски та атрибутів. Загалом — подиву гідна організація роботи з клієнтами та справність достави! І ця незвичайна швидкість!

«Можеш собі прочитати в канцелярії ззаду, — сказав батько, кидаючи в мій бік невдоволений погляд, — бачиш і сам, як тут мало місця».

Канцелярія за крамницею була ще порожня. Крізь засклені двері до неї доходило трохи світла з крамниці. На стінах висіли пальта продавців. Я розпечатав лист і спробував його читати у слабкому світлі біля дверей.

Мене сповіщали, що потрібної мені книжки, на жаль, не було на складі. Було розпочато пошуки, але, не забігаючи поперед їхнього результату й ні до чого не зобов’язуючи, фірма дозволяла собі тим часом переслати мені певну одиницю товару, щодо якої припускала моє безперечне зацікавлення. Далі йшов деталізований опис портативного астрономічного рефрактора[216] з великою світляною силою і всілякими перевагами. Зацікавившись, я витягнув з упакування той інструмент, виготовлений з чорної церати або цупкого полотна, складеного пласкою гармонійкою. Я завжди мав слабкість до телескопів, тож почав розгортати багаторазово складене покриття інструменту. Скріплений тонкими прутиками, під моїми руками розгортався величезний міх телескопа, що на всю довжину кімнати витягав свою порожню будку, лабіринт чорних комірок, довгий комплекс камер-обскур, до половини вставлених одна в одну. Усе разом було чимось на зразок довгого автомобіля з лакованого полотна — такий собі театральний реквізит, що в легкому, як папір або цупкий тик, матеріалі імітує справжню масивність. Я зазирнув у чорну лійку окуляра і вдалині побачив ледь окреслені контури дворового санаторійного фасаду. Зацікавлений, я поліз глибше в задню камеру апарата. Тепер у полі зору пристрою я міг стежити за покоївкою, що йшла напівтемним коридором Санаторію з тацею в руках. Вона оглянулася і скривила губи в усмішці. Хіба вона бачить мене, подумав я. Непереборна сонливість застеляла мої очі млою. Я сидів у задній камері телескопа, мов у лімузині. Легкий порух двигуна — й апарат увесь зашелестів, як паперовий метелик, а я відчув, що він пересувається разом зі мною й завертає до дверей.

Телескоп, ніби велика чорна гусінь, в’їхав до освітленої крамниці — багаточленний тулуб, величезний паперовий тарган з несправжніми двома фарами на переді. Покупці збилися докупи, задкуючи перед цим сліпим паперовим змієм, продавці широко розчинили двері на вулицю, і я повільно виїхав своїм автомобілем з паперу повз ряди відвідувачів, які недобрими поглядами супроводжували цей по суті скандальний виїзд.

III

Так живеться в цьому місті, й час минає. Більшу частину дня спиш — і не тільки в ліжку. Ні, щодо ліжка особливих претензій немає. У будь-якому місці, о будь-якій порі дня люди тут готові всмак подрімати. З головою, покладеною на столик у ресторації, в екіпажі, а навіть навстоячки по дорозі, в сінях якогось будинку, до яких забігають на хвильку, щоб ненадовго віддатися непереборній потребі сну.

Прокинувшися, ще заморочені й хиткі, ми продовжуємо перервану розмову, долаємо й далі обтяжливий шлях, просуваємо вперед заплутану справу без кінця і початку. Наслідком цього іноді мимохідь губляться цілі проміжки часу, а ми втрачаємо контроль над тяглістю дня і врешті перестаємо на неї покладатися, без жалю відмовляємося від скелету неперервної хронології, до пильного нагляду за якою ми свого часу позвикали зі звички та заклопотаної щоденної дисципліни. Ми давно пожертвували цією ненастанною готовністю звітувати з перебутого часу, цією скрупульозністю в розрахунку до останнього гроша