Читати книгу - "Мій тато — кілер"

А згодом пішли українські містечка, в яких мені доводилося бувати раніше.

Нічогеньке мав життя. Я тільки гмикнув. Тут я застрелив торговця наркотиками, там моя куля знайшла щілину між титановими пластинами в бронежилеті дуже багатого, а тому швидкого на розправу діляги. Тут мені довелося почати з полювання на охоронців…

А в цьому місті є старенький будинок, на горищі якого я колись (раптом здалося, ніби лише кілька днів тому) пролежав майже два тижні, дивлячись, як припадає пилюкою ствол мого карабіна…

А тут, у готелі…

Наприкінці п’ятого дня дороги, минувши вогні Чугуєва і якихось селищ, я в’їхав у Харків…

Я повертався додому, а приїхав у зовсім чуже місто.

Поки мене не було, тут з’явилось безліч нових будівель, а багато зі старих переорієнтувалися на Захід. Прямо в капіталізм.

Але до цього можна було звикнути.

Тим більше, що пішов дощ, і сіре каміння міста заблищало у вогнях ліхтарів, повертаючи мене мало не в дитинство.

На сході — великі гори, що є кордоном з повітом Нака; на півдні — повіт Сіракабе; на заході — ріка Кену; на півночі цього повіту гори Хада утворюють кордон двох провінцій — Сімоцуке і Хітаті.

Я був удома. Але не поїхав до себе — у квартиру на третьому поверсі, де залишилася вся моя молодість. Як іноземець, адже я був громадянином Японії, зупинився в готелі.

— Ви до нас надовго?

— Тижні на два.

Другим запитанням було:

— Може, дівчинку на ніч?

Як і третім. Четвертим і п’ятим.

— Може, дівчинку на ніч?

— Дякую, не варто. Мені потрібен вихід в Інтернет.

— У вашому номері є кабінет, — сказав мені посильний. — Модем умонтовано просто в кришку столу…

Я дав йому десять доларів, він був задоволений.

«Маринко, привіт, — написав я. — Я в Харкові».

Назва готелю, номер, у якому я зупинився, прізвище, за яким не так давно вона змогла мене знайти.

Я відправив це на Маринин e-mail і став чекати.

Чекати довелося довго. Відповіді не було ні ввечері, ні вранці, ні весь наступний день.

Харків… Чорт… Можна спробувати жартувати, посміхаючись, мов блазень, з приводу давно забутих років. Можна розвалитися в кріслі на готельному балконі з цигаркою в зубах і милуватися рідними вулицями, що розповзаються в усі сторони. Чи банально напитися і вирушити на пошуки пригод.

Можна було б. Якби не зовсім несподіване усвідомлення: «Господи, але ж мені до біса років!»

Усвідомлення того, що півжиття вже прожито.