Читати книгу - "Щаслива суперниця"

Їхнє дивне прізвисько Плантагенети пішло від звички Жоффруа прикрашати свій шолом гілкою жовтого дроку, що вважається символом Ле Мана. Дрок латинською — planta genista, звідси й Плантагенети, або Плантажене французькою. У середині літа я вирушила на великий турнір у Лондон і була змушена з гіркотою відзначити, що на континенті почуваюся куди комфортніше. В Англії на кожному кроці на мене чекали неприємні зустрічі — Стефан, Мод, Генрі Вінчестер, Найджел Ілійський, і, слава Всевишньому, обійшлося без Едгара. Турнір у Лондоні було влаштовано з такою пишнотою, якої колись не знала Англія. Саксонський простолюд несамовито волав, стежачи за бугурдами, й захоплено завмирав із роззявленими ротами, коли почалися тьости.[28] Я чудово зналася на турнірному кодексі, й багато хто зі знатних глядачів і глядачок шанобливо прислухався до моїх пояснень.

Останнього дня грищ у Лондон прибула королева Аделіза. Запросила мене в свою ложу та ледь не до смерті замучила своєю балаканиною і найдурнішими лестощами. Зрештою я втратила терпіння:

— Мадам, ваше самовдоволення просто переходить усі межі. Між іншим, я зовсім не здивуюся, якщо незабаром виявиться, що ви нарешті зважилися подарувати королю спадкоємця. І якщо це не так — вважайте, що вам поталанило, тому що я не втримаюся, щоб не повідомити батькові, як ви веселилися в Денло з високоповажним лордом д’Обіньї.

Ця квочка так і застигла, сполотніла, мов шовк її власного запинала.

— Королю Генріхові, Бертрадо, й без вас доповіли про мої зустрічі з лордом д’Обіньї. І король нічого не почав — бо цілком переконаний, що його честь не постраждала. Сподіваюсь, і ви є зразком чесноти, настільки довго проживаючи без чоловіка?

Ого! Гарно ж я її зачепила!

— Втім, графа Норфолка зовсім не обходять ваші справи, — провадила королева. — І він, напевне, щасливий, що ви нарешті залишили його вдвох із леді Гітою Вейк. У Денло це називається датським шлюбом, чи не так? І як у всякому справжньому шлюбі, міледі Гіта з замку Гронвуд уже чекає на дитину.

Не знаю, що трапилося з моїм обличчям, але королева раптово відсахнулася й відразу кинулася просити пробачення за біль, якого мені завдала.

Я відвернулася. Чи не байдуже? Так чи інакше, мені однаково довелося б довідатися про це. Я почувалася зовсім розчавленою.

Навколо гомоніла юрба. Мій шанувальник граф де Мандевіль під’їхав до нашої ложі й схилив списа, пропонуючи мені вінець королеви турніру.

І я все-таки знайшла в собі сили посміхнутися йому, підвелася назустріч…

Більше нічого не пам’ятаю. Свідомість полишила мене.

Я знову пливла до берегів Нормандії. Море було спокійне, над кораблем кричали чайки, полоскалося вітрило.

Але цього разу навіть дорога не могла розвіяти мого смутку. Я була вражена й безпорадна, й ні моя воля, ані моє становище не могли захистити мене від власних почуттів. Ці двоє — мій чоловік і його дівка — відскіпалися від мене, вигнали й тепер почувалися щасливими.

Звідтоді, як довідалася про вагітність Гіти, я безупинно перебирала в голові всі відомі способи помсти. Я вже не могла не думати про це. Немовби на мені лежало невідворотне закляття.

Забути про все мене вмовляли й Аделіза, й Мод, і навіть Генрі Вінчестер. Але я мовчала, їм не дано зрозуміти, що моє почуття до Едгара є болісною сумішшю ненависті, любові й презирства, диявольською недугою, від якої немає зілля. Як би я не жила весь цей час, у глибині душі я й далі вважала Едгара своїм чоловіком перед Богом і людьми й вірила, що рано чи пізно нам доведеться возз’єднатися.

Марні надії. Що б я не почала, однаково ці двоє завжди будуть проти мене, будуть разом.

І я поїхала, щоб вдалині зализувати свої рани й набиратися сили для того, аби почати мститися. Бо чорну безодню в моїй душі, яка постійно загрожувала поглинути мене саму, могло наситити тільки одне — помста.

Сумовита й пригнічена, я повернулася в Руан. Годинами просиджувала в спорожнілих покоях палацу, перебираючи струни, й хоча я не майстриня грати, зненацька виявила, що з-під моїх пальців ллється знайома тужлива мелодія:

Серпень тільки почався, дні стояли сонячні, порожні, задушливі. Одного з таких днів мене навідав єпископ Хагон. Він був, як звичайно, люб’язний, сипав компліментами, й раптово я подумала: а чому б і ні? Адже якщо я почну зраджувати Едгара по-плотському, слава рогоносця залишить глибоку мітку на його бездоганній репутації. І я заклично посміхнулася білявому єпископові.

Його преосвященство миттю зрозумів, як змінилися мої наміри — і того ж вечора відвіз мене в свою заміську резиденцію. Там я вперше зрадила чоловіка, й ми з Хагоном провели ніч любові.

Любові? Ну, це ще питання. Розкоші покоїв, його духмяна шовкова сутана, запашне вино… І в