Читати книгу - "Виконавець"

це. Як він тоді сказав, коли я запитав про Гаркушиного пса? «А інший — ні скарбу, ні долі, самі біди, та злидні, а тварини Божої напризволяще не покине, ще й шматком хліба поділиться». До чого таке? Це ж він, напевно, Петра мав на увазі! Адже лише про двох людей ішла мова — Петра та Гаркушу. Напевно, повернувшись із Сибіру, Гончарук привіз із собою пса. Не покинув, коли повертався. Відбувши табори, Петро деякий час жив там вільно, отже, міг тримати собаку. Так, я не звернув тоді уваги на кинуте старим. Невже він справді мав на увазі Петрового пса? Господи, оцього самого, що сидить перед і мною, того, який не може дивитися і не залишає слідів? Таким чином, пес все-таки існував? Важко сказати, що це було зараз, але він справді існував. А що як… І в мене аж дух перехопило. А що як у моєму дивовижному сні зовсім не було відхилень від реальних подій? Що як цей сон — подарунок долі, мій останній шанс? І я взявся його аналізувати.

Отже, Гаркуша, привласнивши частину Петрового майна, міг стати володарем і цієї рушниці. Моєї рушниці. Виходило, що це не Гаркушина рушниця. В мене була рушниця Гончаруків! Свого часу вона належала старшому лісничому графа Лодзінського і переходила у спадок від батька до сина, поки останнього з цих лісничих — Петрового батька — не застрелив Гаркуша. І якщо слідство встановило, що старого лісничого застрелили з власної рушниці впритул, цілком імовірним ставало те, що Гаркуша, заволодівши якимось чином рушницею, вистрілив у старого Гончарука і втік, а її залишив на місці вбивства. І ось, уже пізніше, допомагаючи «розкуркулити» Петра і привласнивши частину його майна, Гаркуша вдруге захоплює рушницю. А далі… Далі, якщо вірити сну, цей «Зімсон» у руках убивці продовжує свій кривавий шлях і саме від його пострілів гинуть дружина й дитина Гончарука. Але й на цьому не закінчується. Вже у повоєнні роки, підкинута і захована на горищі його нової хати, вона стає причиною арешту Петра, його ув’язнення та вислання. Та й на цьому не заспокоюється виродок, який став справжнім прокляттям родини Гончаруків. Не інакше, як старі зв’язки в органах дозволяють йому знову заволодіти рушницею, конфіскованою в Петра під час арешту. Він наче відчував потяг до цієї заповітної речі. Бажання володіти нею стає для нього непереборним. І ось, уже через роки, знову лунають постріли. Падає мертвим вірний пес, захищаючи господаря, і сам Петро Гончарук. Ось — фінал.

Я зітер краплі з обличчя і тільки тепер відчув, як сирий холод охопив моє тіло під мокрою футболкою. Я вже давно тремтів як у пропасниці. А темна постать пса так само нерухомо сиділа переді мною, гублячись у пітьмі. Тремтячими руками я обережно зачинив двері.

І ось тепер цією рушницею володів я. Що це могло означати для мене? Та, як не дивно, я розумів. Розумів завдяки Світлані. Без неї мої шанси дійти до суті дорівнювали б нулю.

Через цю рушницю відбувся той самий перерозподіл нематеріальної енергії, в даному разі — енергії зла. З допомогою цієї зброї протягом багатьох літ зло перекачувалося в одному напрямі — від Гаркуші до Петра Гончарука. Всі ці роки одна людина кривдила іншу, причому зв’язок з нематеріальним відбувався тільки через один і той самий матеріальний об’єкт — оцей старий «Зімсон» дев’ятсот сьомого року випуску, який, дбайливо відреставрований, лежав зараз переді мною на столі.

Першу порцію енергії було передано тоді, коли Гаркуша вбив старого Гончарука. Друге зло скоєно, коли її саму — сімейну реліквію Гончаруків — той же Гаркуша назавжди відібрав у Петра. А далі… Далі пішло-поїхало. Хіба може бути більше зло, ніж смерть близьких та рідних людей, дітей? Хіба може бути більше зло, ніж роки, проведені на чужій землі в неволі, в злиднях та приниженнях? Адже, якщо вірити сну, саме цю рушницю й підкинув тоді на горище хати Гончарука винахідливий Гаркуша. І, знайдена під час обшуку, за іронією долі, саме вона знову стала причиною його подальших нещасть. Хіба може бути більше зло, ніж смерть вірного друга, яким, напевно, був для Петра його відданий пес? Мабуть, Гончарук уже й не вважав за особливе зло ту мить, коли, діставши кулю в груди, помирав у сирому весняному лісі наодинці зі своїм довічним ворогом і катом, втрачаючи останню надію на правду та помсту. Надію, яку забрав у нього Гаркуша з допомогою цієї ж рушниці. І ось тепер ця енергія кривди та зла, що протягом років старанно нагніталася з одного нематеріального простору в інший, рвалася, прагнула до рівноваги і готова була вибухнути. І важко оцінити наслідки цього вибуху, принаймні для мене.

Я вдягнув суху білизну і вбрався в мисливський одяг, а після цього розібрав рушницю. Мій страх кудись подівся. Жах буває перед невідомим. Я ж тепер усе розумів, принаймні так вважав. Мені було шкода, що все так сталося. Та назад не повернеш.

Я ще раз густо змастив частини рушниці, загорнув кожну окремо в суху ганчірку, просякнуту мастилом, і поклав усе в великий поліетиленовий пакет, який міцно зав’язав. Я розумів, що мушу її позбутися, гадаючи, що тепер ніхто не міг володіти нею без небезпеки для себе. Шлях був далекий, тому лопату тягнути з собою не хотілося, і я причепив до пояса великого мисливського ножа. Вимкнувши світло, вийшов за двері. Він сидів тут. Зберігаючи дистанцію, я обійшов його збоку і попрямував до краю містечка. Лише раз мені закортіло озирнутися. Пес, як і належало, йшов за мною на тій самій відстані. Навряд чи його тепер варто так називати, але чогось кращого я придумати не міг, та й не відчував потреби. Адже хай би що це було, я хотів з ним розпрощатися раз і назавжди.

Ось-ось мало світати. Дощ припинився. Йти гостинцем не хотілося і, розрахувавши приблизно кут, я пішов навпростець, швидко, наскільки дозволяла багнюка під ногами. Однаково, так вигравався час. Поступово розвиднілося. У весняному лісі було свіжо і водночас парко. На пагорбах збирався ріденький туман, який зовсім не заважав орієнтуватися в незнайомих місцях. Швидка ходьба розігріла. Час від