Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

Часто, прокидаючись, Джо заставала Бет за читанням тієї старої маленької книжечки, яку колись подарувала їй на Різдво мати, чула, як вона тихенько наспівує, щоб скоротати безсонну ніч, або бачила, як сестра сидить, опустивши обличчя в долоні, а сльози повільно стікають між її тендітними пальцями… Й Джо лежала, дивлячись на неї, з думками, надто глибокими для сліз, відчуваючи, що Бет, як завжди просто і без краплі егоїзму, намагається відвикнути від дорогого їй старого життя і приготуватися до життя майбутнього через священні слова розради, спокійні молитви і музику, яку так сильно любила.

Те, що бачила Джо, давало їй більше, ніж наймудріші проповіді, найсвятіші гімни, найгарячіші молитви, бо очима, проясненими сльозою, і серцем, пом’якшеними найніжнішим сумом, вона побачила і пізнала красу життя сестри: без подій, без честолюбних задумів, але повну справжніх чеснот, що «пахнуть та квітнуть серед пилу», як писав Джеймс Ширлі[79], безкорисливості, яка робить найбільш милим Богу того, хто виказує смиренність, – і це справжній успіх, який може досягти кожний.

Однієї ночі Бет переглядала книжки на своєму столику і знайшла щось, що змусило її забути слабкість смертного, яку майже так само важко зносити, як і біль. Гортаючи сторінки давно улюбленої «Подорожі пілігрима», вона знайшла листок, списаний рукою Джо. Їй впало в очі ім’я у першому рядку, а чорнило, що в деяких місцях зовсім розпливлося, переконало її в тому, що на листок падали сльози.

«Бідна Джо! Вона спить, і я не будитиму її, щоб запитати дозволу. Вона показує мені всі свої твори, тож, гадаю, не заперечуватиме, якщо я прочитаю це», – подумала Бет, глянувши на сестру, яка лежала на килимі, поклавши поруч камінні щипці, готова прокинутись, щойно палаюче поліно розвалиться на частини.

МОЯ БЕТ

Свята людина усамітнилась в кутку,

Немов жадаючи, нарешті, світла,

І спокій, і терпіння – у жмутку,

А в домі нашому сумному квітла

Твоя земна присутність і печаль.

Та я зламалася – занадто крихка льдина,

Що врізалася у важкий причал —

На березі сидить свята людина.

Моя ти сестро, ти від мене йдеш

Через людські турботи і хвороби,

Через жахи потопів і пожеж,

Через невдалі та фатальні спроби…

Залиш мені, прошу, своїх чеснот,

Які твоє життя так прикрашали,

Навчи мене не прагнути висот,

Яких усі б на світі забажали.

Як тіло – це в’язниця для жалю,

Для болю і неспокою нічного,

Так ти будь моїм світлом, журавлю,

Що скоро полетить уже до бога.

У тебе серце ніжне та легке,

Твоя душа не знає егоїзму,

Моє ж – ще сирувате і глевке,

Віддай мені хоч крихту героїзму

Твого.

Тоді позбудеться розлука наша

Хоч трохи від її гіркої ноші.

Якою б не була ця смутна чаша,

Останні дні – так сонячно хороші.

Коли тебе не стане, моя люба,

Я буду пити цей напій щодня —

Гіркий. Я підійду до дуба —

Який у вічності тобі – рідня.

І буду пам’ятати я, що вічність —

Це доля всіх, це доля і моя.

У днях з тобою бачиться трагічність,

Солодка, наче пісня солов’я.

Ти йдеш від мене, Бет, летиш додому,

До вод, де янголи тебе уже чекають,

Та трохи згодом, півжиття потому,

Ці янголи мене також впізнають.

Ці плямисті, розмазані, нерівні рядки принесли Бет невимовну розраду. Вона завжди шкодувала лише про те, що так мало зробила, але вірші Джо запевняли, що її життя не пройшло надарма, а смерть не принесе відчаю близьким, як вона перш боялася. Поки вона сиділа зі складеним листком у руках, поліно в каміні обвуглилося і розвалилося на шматки. Джо здригнулася, поправила вогонь і тихенько підкралася подивитися, чи спить Бет.

– Не сплю, дорога, але я дуже щаслива. Дивись, я знайшла це і прочитала. Я знала, що ти не заперечуватимеш. Джо, невже я справді стала для тебе всім цим? – запитала вона, вказуючи на листок із задумливою, смиренною серйозністю.

– О, Бет, звичайно ж, звичайно! – і голова Джо опустилася на подушку поруч із головою сестри.

– Тепер у мене не буде почуття, що я даремно жила на світі. Я не така хороша, якою ти описала мене, але завжди намагалася чинити добре. І тепер, коли занадто пізно почати себе вдосконалювати, так втішно знати, що хтось глибоко любить мене і відчуває мою допомогу.

– Більше, ніж будь-хто на світі, Бет. Я думала, що не зможу змиритися з розлукою, але нині вчуся відчувати, що не втрачаю тебе, що ти будеш для мене чимось більшим, ніж раніше, що смерть не розлучить нас, нехай навіть і здається, ніби це розлука.

– Я знаю, що вона не може розлучити, і більше не боюся її. Впевнена, що, як і раніше, буду твоєю Бет, любитиму тебе й допомагатиму тобі ще більше. Ти повинна зайняти моє місце, Джо, і стати для тата й мами тим, ким була я. Вони звернуться до тебе за підтримкою, не підведи їх. І якщо тобі буде важко виконувати цю роботу одній, згадай, що я не забуваю тебе і що ти будеш щасливішою, допомагаючи батькам, ніж пишучи чудові книжки або подорожуючи по всьому світу. Любов – єдине, що ми можемо забрати із собою, вмираючи, і це вона робить кінець таким легким.

– Я постараюся, Бет, – і в цей момент Джо відмовилася від колишніх прагнень, присвятивши себе новому й кращому, визнаючи марноту інших бажань і відчуваючи благословенне заспокоєння від віри у безсмертя любові.

Так весняні дні приходили та йшли, небо ставало яснішим, земля зеленішою, ранні квіти розпускалися, пташки встигли повернутися, щоб сказати «прощавай» милій Бет. А вона, як втомлене, але довірливе дитя, трималася за руки тих, хто були її провідниками все життя. І батьки обережно провели її через Долину тіні та залишили Богу.

Рідко, хіба що в книжках, людина, що помирає, вимовляє пам’ятні слова, переживає видіння або залишає цей світ із блаженством на обличчі, й ті, хто попрощався з багатьма душами, знають, що для