Читати книгу - "Той, хто вбиває"

Я похитав головою.

— Ні, я знав би. У його послужному списку таких злочинів не було, гарантую.

— Його тоді не засудили. Справу відразу закрили. Проте це не означає, що злочину не було.

— Але... прокурор, напевно, була б в курсі. Чому вона промовчала в суді?

— Може, не трапилась їй така інформація. Або не вбачала доцільності в її оприлюдненні. Ти б однозначно опротестував.

— Ясна річ! — мені аж защипало в потилиці. — А ти впевнений, що інформація достовірна?

Сонцесяйний розвів руки.

— Не знаю подробиць. Щось таке виринуло, коли ми розслідували його справу з завданням важких тілесних. Хтось тоді згадав скаргу про зґвалтування.

— Скарга давала підстави для підозр?

— Мій колега був переконаний, що так. Але кажу, про це я знаю не з перших рук. Тобі ж відомо, як важко довести зґвалтування. Часто це нічим не підтверджені звинувачення сторін, і справа до суду не доходить.

— Що було в скарзі, хоч приблизно?

— Не пригадую. Навіть не знаю, чи коли-небудь бачив її зміст.

Сонцесяйний підвівся і рушив до барної ляди.

— Мені треба глянути хоч одним оком! — сказав я, коли він повернувся з двома кухлями пива.

— Хіба не знаєш, як у нас? Треба просити дозволу на виїмку документів.

— Не варіант, — сказав я. — Я усе ще адвокат Юсефа. Не маю права розкопувати давні справи проти мого клієнта. Це неетично й суперечить моїй ролі захисника. Мусиш їх для мене роздобути.

Сонцесяйний засміявся.

— Цікаво, як? Тобі докірливо покивають пальчиком, а я можу втратити роботу. До того ж, не розумію, яким боком ця справа може мати тепер значення.

— Хоча б довідайся, як звали потерпілу. Мені потрібне тільки її ім’я, Карле Петтере.

Сонцесяйний зітхнув, зробив великий ковток.

— Побачу, що зможу зробити, — сказав він. — Будемо на дроті...

— Тепер уже ніхто так не каже, — завважив я. — «Бути на дроті» — застарілий вислів. Увесь зв’язок нині бездротовий.

— Гаразд, — погодився Сонцесяйний. — Тоді надішлю тобі телеграму. Задоволений?

Розділ 60

За п’ять до другої, як ми й домовлялися, Адам Лід чекав на мене перед Макдональдсом на площі Торгальменненґен. Він причепурився, як міг. Десь роздобув чисту білу сорочку, але вона лише підкреслила вбогість та бруд решти вбрання.

— Привіт, Адаме! Ходімо! — сказав я.

Він далі стояв, гойдаючись з ноги на ногу. Нервовий тік при денному світлі ще більше спотворював його обличчя.

— У чому річ? — запитав я.

— А ти мене не дуриш? — запитав Адам.

— Ні... Не гарантую, що все спрацює, але точно не дурю. Зуб даю!

Адам ще не міг відважитися й повірити мені. Я з досвіду знав, що наркомани зрідка довіряють людям.

— Як хочеш, Адаме, але що ти втрачаєш?

— Ну, добре, зустрінемося з тим шахрайським кодлом!

— І ще одне! Не лайся! — застеріг я. — Я говоритиму, а ти не втручайся.

— Та добре вже, добре...

Безперечно, адвокатська фірма «Ейнарсон & Станг» мала елегантніший дизайн, ніж той, до якого я звик. Вишукані меблі, оригінальні картини на стінах і секретарка, яка запросто могла б стояти за рецепцією в «Парадіс Готелі». Цокаючи каблучками по дорогому паркеті, вона провела нас до приймальні.

Усі вже були на місці.

Ярле Сейм простягнув руку, привітався з нами, змусивши тим самим Ельдара Ейнарсона також привітатися, але я бачив, як той потайки обтер до штанів долоню після потиску бруднезної руки Адама Ліда.

Офіційна усмішка на обличчі.

— Мушу визнати, це була невеличка несподіванка з вашого боку, Бренне, — сказав Ельдар Ейнарсон. — Я не очікував, що ви представлятимете Ліда в цій справі. І я сумніваюся, що маєте право його представляти, оскільки ви одночасно є головним свідком.

— Імовірно, ваша правда, — відповів я. — Скажемо так: я тут присутній не як адвокат Адама, я лише простягнув йому, так би мовити, руку допомоги. Чи ще ліпше: я тут, щоб простягнути руку допомоги вам.

— Не зовсім розумію, про що ви говорите, Бренне.

— Котра година?

— Що... десять хвилин на третю...

Я відхилився на спинку стільця.

— За двадцять хвилин я і Адам Лід маємо зустріч з журналістом газети «Бергене Тіденде».

— До чого ви ведете?

Усмішка Ельдара Ейнарсона почала тьмяніти в кутиках губ.

— А веду я до того, що в завтрашньому номері «БТ» ви зможете прочитати про те, як Братська церква хоче обманом позбавити бідолашного наркомана його законного спадку. Одного з тих нещасних, задля порятунку яких (як стверджують) церква й існує.

— Сміховинна заява! — обурився Ярле Сейм. — МИ нікого не обдурюємо. Усе, що ми зробили, вказали на...

— З допомогою адвокатської фірми «Ейнарсон & Станг» ви погрожували судом, хоча і ви, і ваші адвокати знаєте, що суд у цій справі буде не на вашу користь. Оце я називаю обманом або ж грубим використанням слабкості іншої сторони. І, до речі, хіба адвокат не зобов’язаний докласти зусиль, щоб не довести справу до суду, Ейнарсоне?

Ельдар Ейнарсон похитав головою.

— Зустріч закінчена, Бренне! Ми надали нашому клієнтові звичайну юридичну консультацію, оце й усе. Ваша спроба шантажу виглядає надто патетично.

— Як хочете, — сказав я, підводячись. — Я мав намір запропонувати вам дещо прийнятніше, але...

— Заждіть! — вигукнув Ярле Сейм.

— Немає сенсу вислуховувати далі цю маячню, — відрізав Ельдар Ейнарсон, але Сейм проігнорував його.

— У чому ваша пропозиція, Бренне?

— Адам Лід не має спадкоємців. Він готовий підписати на користь Братської церкви заповіт, який не підлягатиме змінам. Після його смерті ви отримаєте все.

— А якщо в нього з’являться діти? — ущипливо запитав Ейнарсон.

— Тоді вашому клієнтові дістанеться третина спадку. Такий закон.

Адам Лід голосно зареготав.

— Я не трахався роками!

— І все ж, пропозиція несерйозна, — уперся на своєму Ейнарсон. — Що заважатиме вашому клієнтові, Бренне, розтратити все майно ще до своєї смерті?

— Маєте рацію, але, якщо не помиляюся, саме пан Сейм висловив думку, що Адам Лід недовго проживе, якщо допадеться до грошей. Самі дивіться, це моя пропозиція. У нас зустріч за десять хвилин. Час пішов...

— Ми приймаємо пропозицію, — сказав Ярле Сейм, випереджуючи Єйнарсона.

— Чудово! Ельдар може укласти заповіт. Знаючи