Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

- Вань, це просто маячня божевільного, я нічого не підробляла! - він мене збив з пантелику, прибив словами.

Я справді після виписки з лікарні робила паспорт. Бо старий загубився. Але в мене вже тоді на руках були свідоцтва про шлюб та народження доньки.

- А свідки та справжні документи у мене, стверджують протилежне, - радісно промовляє.

- Куплені свідки!

- Ти маєш докази? - нахабно мені в очі заглядає.

- Що ж ти за чудовисько таке? Навіщо тобі це? Навіщо стільки років зі мною жив? - поки я ще не до кінця усвідомлюю весь жах. Свідомість мене захищає, не даючи прийняти реальність.

Відганяю думку, що Ганночка не моя дитина. Я в це просто не можу повірити. І так світ, в якому я жила, зараз руйнується у мене на очах. Адже не просто так ці погрози, далі настане черговий удар.

- Я теж був не в захваті, - морщить ніс і кривиться, видає пару нецензурних слів. - Іноді ти нічого так була, інколи дратувала. Але загалом це було покаранням. А зараз я можу відігратися і нормально зажити, не граючи в сім'ю.

- Це моя так звана мати, вона за всім стоїть?

- Як знати, - посміхається. – Але я на твоєму місці подумав би, яке покарання можна отримати за підроблені документи. Ти жила кілька років за чужим паспортом, ще й вийшла заміж. Думаєш, таке з рук спускають? А якщо люба Оленко, ти не будеш слухняною, то я миттю здам тебе, - висовує кінчик язика, і дивиться на мене як удав на кролика.

- Чужий паспорт… - запинаюся.

Він натякає, що Вікторія — це я? Наразі чомусь ця новина не зустрічає внутрішнього спротиву. У мене у вухах звучить голос Стаса, який пристрасно шепоче: «Торі, моя Торі». І це шоковий удар.

- Ах так, ти ж у нас нічого не пам’ятаєш. Тільки це нуль, пшик. У мене є докази, а в тебе… нічого не має. Навіть твого недоробленого захисника скоро не буде. Думаєш, він і надалі терпітиме твою брехливу натуру? Пошле, ой як пошле. Хотів би я бачити, як тобі стусанів від щирого серця відсипле. Так як ти того заслуговуєш, - його несе, він з диким задоволенням знущається з мене.

- Заткни рота! - здавлюю скроні пальцями.

- Я можу заткнутися, тільки якщо пообіцяєш бути слухняною. І повір, у мене є що розповісти, поліції, Стасу, я закопаю тебе так глибоко, що до кінця життя не відкопаєшся.

- Що ти від мене хочеш? – шепочу, ноги не тримають. Ледве стою на ногах.

Це занадто. Людина не може витримати стільки потрясінь відразу.

- Не має значення, що він хоче, важливо, що він нічого не отримає, - до нас наближається Стас.

Підходить і обіймає мене. Притискає до себе, обхоплюю його за талію і втикаюсь носом у його груди. Мені потрібний відчути його запах, мені треба якось це пережити. Поки мене ніби занурили в чан із киплячою олією, я варюся живцем і не розумію, на якому я світі. Мені просто потрібно відчувати поряд Стаса. Інакше я цього просто не переживу.

- О… а ось і Стасик завітав, - зловтішний сміх Вані пробирається під шкіру. — Цікаво, а ти коли був з нею, думав, що ще недавно вона була моя, і мені також шепотіла слова кохання.

Відчуваю, як напружився звір. Як м'язи стали кам'яними, а венами тече розпечена ртуть.

- Вона в нас така любляча ... Оленко ... і тобі, і мені, всім добре робить, - бруд продовжує литися з його рота.

– Ти не мужик. Нікчема. Жив за рахунок жінки, а тепер залякуєш, бо сам нічого не вартий.

- Дивуюсь, а що ти в ній знайшов? Я реально ледве не з глузду з'їхав, вона ж нудна, сіра, безлика. А ти вчепився, ніби жінки ніколи не бачив. Адже її, здавалося б, невинні очі, насправді величезний смітник.

Схлипую. Я вже настільки морально знищена. Не можу й слова сказати. Тільки впиваюся скрюченими пальцями в Стаса.

- Я бачу тут тільки одну помийну істоту, - він делікатно усуває мене, і наступної миті кулак летить прямо Вані в щелепу.

Звір Стаса вирвався на волю, і тепер він з розлючено молотить чудовисько. Кров бризкає на всі боки, стоїть поросячий вереск. Я притуляюся до стіни, дивлюся на бійню і розумію, що ще трохи і Стас від Вані мокрого місця не залишить.

Якоїсь миті я більше не бачу того, що відбувається, в голові вибухає калейдоскоп спогадів, яскравих, болючих. Я згадала все, туман остаточно розвіявся. І якщо я стояла на краю прірви, то зараз я переступила грань. Свідомість не витримує, забирає мене у чорну безодню. І зараз забуття – це мій порятунок.