Читати книгу - "Наречена для Демона., Галина Курдюмова"

Мені б його оптимізм.

 - Збирайся, - Хар відірвав від себе мою руку.

 - Та що збиратися? Я готова.

 - Тоді прощайся з Ніром. Якщо ми звільнимо твого чоловіка, то сюди ти вже не повернешся.

 - А куди?

 - Заздалегідь нічого говорити не буду. Спочатку потрібно з однією справою розібратися.

Я повернулася до Ніра. Мій рятівник, моє пристановище в цьому світі. Що б я робила без тебе. Хочу, щоб ти став вільним, став щасливим, але слова застрягли у горлі...

Я просто обняла хлопця, притулилася на мить губами до його щоки:

 - Дякую тобі... Я зроблю все, що зможу. І навіть те, що не зможу, - видавила посмішку.

 - Нехай тобі пощастить, дочко Творця, - і Нір повернув мені поцілунок.

Ось і все. Ми, опустивши каптури на голови, бредемо вечірніми вулицями. Мені видали квадратну пластикову пластину - документ, який підтверджує, що я теж працюю в лазареті №67, прибиральницею. Місто поділене на зони і вільне пересування тільки всередині зони або на автобусах. Ми ж переходимо із зони в зону то через темні підвали, то через дірки в огорожах. Нас проводять, передаючи з рук у руки, інші казкарі.

 - Казці бути.

 - Бути казці, - постійно чую пароль.

Ось ми вже і в самому лазареті.

 - Нічна зміна, - Літа зі стуком опускає свій документ на стіл.

Мої руки злегка тремтять, коли я простягаю на прохідній пластик, але все проходить нормально, фото на пропуску таке нечітке, що підійде чи не будь-якій дівчині. Ми отримуємо уніформу. Коридори майже порожні. Зрідка зустрічається медперсонал або прибиральники з відрами та швабрами. Літа веде мене з Харом одній їй відомими шляхами. Повороти, ще повороти...

 - Тут, - шепоче дівчина, зупиняючись коло однієї з палат.

Вона відкриває ключем двері і веде нас повз довгих рядів ліжок, що туляться одне до одного по обидва боки кімнати. Скільки ж тут хворих? Півсотні, не менше. Більшість спить, але деякі стогнуть або перевертаються. Біля одного  ліжка ми зупиняємося. Сіра ковдра приховує скрючену фігуру. Мені стає моторошно.

Літа ривком зриває ковдру, оголюючи виснажену постать і сіре обличчя душевнохворого, у якого слина стікає з куточків рота, а руки трясуться дрібним тремтінням. Я наближаюся, щоб розглянути нещасного, бо слабкий світильник коло дверей лише злегка відсуває морок ночі. І видихаю з деяким полегшенням:

 - Це не він.

Але де ж тоді мій демон?!