Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

– Візьми, Владико. Де б ти не був з ним, поклади у баддю чи відро з водою. Буде це нашим з тобою зв'язком. І поговорити зможемо і допоможу, якщо треба буде. Усім добрий спосіб цей. Тільки ось…

– Що?.. – Спитав я, напружуючись. Чи мало, яка побочка у таких самопальних артефактів!

– Треба хоч раз на місяць у ту ємність, де очерет лежатиме, жертву кидати. Чи птах, чи м'ясо, мед можна. Ну, чи…

– Кров мою, – не дав я домовити водяному, – так, бачу я, сподобалася вона вам. Скільки потрібно?

– Владико, зовсім небагато! – Заторохтів дух, наче вибачаючись. – Краплі крові на місяць з головою вистачить, а то й на всі два!

– Добре, прийнятно. – Кивнув я, забираючи очеретяний жезл і пакуючи його в рюкзак. – Як дістануся до дому, проведемо пробний сеанс зв'язку. А тепер – мені час. Пам'ятайте, що я сказав вам! Якщо не підведете, через місяць почнуться покращення у вашому житті.

– Пам'ятаємо, Владико, чекатимемо на тебе! – Сказав водяний, а русалки мовчки низько схилилися, виляючи риб'ячими хвостами.

– Та який я вам... – Почав я, але замовк, махнув рукою, розвернувся і, не прощаючись, пішов геть від озера. Я бачив думки всіх жителів Таранського і знав, до кого можна зупинитися на нічліг. Тим більше – Голос Грому міг зробити господарів просто надприродно лояльними. Ранок вечора мудріший, як кажуть. А вранці розрахуюся з людьми, що прийняли мене на постій, і поїду назад до Харкова. Ех, шкода, літати не вмію.

***

Вранці наступного дня я обмірковував події, що відбулися вночі, сидячи в поїзді назад до Харкова. Станції, поля, степи та ліси проносилися повз, поки я, впершись чолом у прохолодне скло вікна, обмірковував усі плюси та мінуси того, що сталося.

Мінусів було явно менше. Серед них – витрати на купівлю озера, пошук управлінців, які займуться облагородженням місцевості та, звичайно ж, піар-компанією. Нині без реклами нікуди. Ну і, звичайно ж, в мінуси я записав відповідальність, що раптово виникла. За погань Чортова Озера, яка тепер досить сильно від мене залежить і є моїми підлеглими, так би мовити. А також за людей, які мешкають у найближчому селі. Так чи інакше, вони не знають, з яким небезпечним сусідом їм доводиться жити. Водяний, а особливо той, що набрав сили – це серйозно. Звичайно, йому ніяк не зрівнятися з такими енергетичними сутностями, як Посейдон чи Себек. Але в межах свого місця сили розлючений водяний може завдати клопоту навіть магу рівня Аскета! Отже, потенційно в майбутньому у мене з'явиться дуже сильний союзник. Сподіваюся, що зможу втримати його під контролем...

З плюсів, звичайно ж, перш за все думається саме про бойову міць цих шістьох і, як не дивно, те, що моя дружина любить рибу. Цієї ночі, залишившись на постій у літньої пари, що мешкає на околиці села, я довго не міг заснути і, зокрема, розглядав артефакт, що подарував мені Сомій Хвіст. Очі підказали, що за наявності достатньої кількості енергії та бажання, ця штука може відкрити в моєму будинку повноцінний портал до Чортового Озера! А чарівні двері до свіжих водних ресурсів, розташовані, скажімо, у тебе на балконі... Це просто кайф.

Ну і, звичайно, найголовнішим плюсом були здобуті знання Архонта Каргіних, включаючи її власну розробку – прокляття Гнів Карги. Думаю запропонувати здобуті знання главі клану чи цій Аллі Каргіній. І такого підношення, гадаю, вистачить, щоб вони самі прилетіли в будинок цього Бореаса і розібрали там усе по цеглині. Включно з самим Бореасом. Тому що я досі не хочу вбивати людину. Навіть якщо він убив іншу людину… Гаразд, скоро все скінчиться. Впевнений, відьми погодяться на таку угоду.

 – Загалом поїздка пройшла максимально вдало. – Вдоволено сказав я собі під ніс. Але раптом задумався про ті варіанти, які проносилися в моїх думках, коли я вирішував, як вчинити з мешканцями Чортова Озера. І яким саме з варіантів за підсумком я керувався, рятуючи озерну погань від неминучої загибелі, не хотілося зізнаватися навіть собі…