Читати книгу - "Послухай мене, Тесс Геррітсен"

Вона все ще неуважна, коли ми залазимо в її машину й пристібаємося. Вони з Гебріелом приїхали сюди нарізно, і тепер він везе Реджину додому спати, тож тут лише ми з Джейн. Хотіла б я мати більше часу наодинці з донькою. Життя летить надто швидко, вона надто зайнята, а коли я примудряюсь опинитися з Джейн наодинці, вона завжди поривається бігти кудись іще.

— Непогана була вечеря, га, ма? — питає вона.

— Еліс добре все вибрала. — Я лелію дорогоцінну коробку із залишками вечері в себе на колінах. — Гадаю, ця жінка не зовсім пропаща.

— Це підозріло схоже на комплімент.

— Так далеко я не зайду. — Я дивлюся з вікна на Еліс із Баррі, що сідають у свою машину. Така приємна людина, як Баррі, заслуговує на кращу жінку, але коли йдеться про любов, про смаки не сперечаються.

Джейн заводить двигун, і ми виїжджаємо з ресторанної парковки.

Попереду бачимо патрульну машину з увімкненими мигавками, яка щойно зупинила пікап, і тепер поліцейський з водієм стоять на узбіччі. Звісно, Джейн пригальмовує, щоб оцінити ситуацію і подивитися, чи не потрібне її втручання. Це моя донька, завжди в пошуках неприємностей.

Як і я.

— Думаю, що Ґріни, мабуть, виїхали, — кажу я.

— Що? — питає вона. Джейн насправді не слухає мене, бо її увага все ще зосереджена на патрульній машині.

— Я не бачила нікого з них уже кілька днів. Зате бачила світло всередині будинку, тож думаю, що вони, мабуть, поставили один з тих автоматичних таймерів. Таких, що вмикають у тебе світло, коли сутеніє, щоб відлякувати грабіжників.

— Ма, та ти ж постійно стежиш за цим будинком, і в грабіжників немає шансів.

Це змушує мене розсміятись.

— Так. Думаю, твоя правда.

— «Коли щось бачиш, не мовчи». Ти вивела цей слоган на зовсім новий рівень. — Переконавшись, що в патрульного все під контролем, вона проїжджає далі. — Ґріни, ймовірно, втомилися від того, що ти шпигуєш за ними.

— Я лише приглядаю за своїм районом. Якби не я, Ларрі Леопольд був би зараз мертвий, а Рік Теллі отримав вирок за вбивство.

— Ти ще не говорила з Джекі?

— Думаю, їй надто соромно зі мною говорити.

— Через її любовний зв’язок, ти маєш на увазі?

— Ні, я думаю, що радше через те, з ким у неї був зв’язок. Із Ларрі Леопольдом? Серйозно? — пирхаю я.

— Ніколи не знаєш, ма. Можливо, він — тигр у ліжку.

Якусь мить я думаю про Джонаса та його скульптурні м’язи. Визнаю, що він привернув мою увагу. І також визнаю, що в момент слабкості, після кількох зайвих мартіні в животі, у мене могли бути деякі плотські думки. На щастя, Аґнес мене спинила. Вона з самого початку бачила його наскрізь.

Тепер я почуваюся винною, що не запросила її на сьогоднішню вечерю. Хай як Аґнес може дратувати, вона була зі мною у важку хвилину. Задихаючись і кашляючи, як на те, але вона справді була зі мною.

Джейн висаджує мене вдома, і я помічаю що в Аґнес усе ще світиться. Я знаю, що лягає вона пізно й зараз, ймовірно, сидить перед телевізором і курить свої улюблені «Вірджинія слімс». Вона, мабуть, буде рада моїй компанії. І моїм дорогоцінним залишкам вечері.

Я йду до сусіднього будинку і дзвоню в двері.

— Енджі! — каркає вона, коли бачить мене на порозі. Я задкую, мало не збита з ніг хмарою сигаретного диму, що вилітає з її будинку наче від пожежі п’ятого ступеню. — А я щойно налила собі келишок! Заходь і приєднуйся.

— Я принесла закуски, — кажу їй і показую коробку.

— Я б зараз чогось пожувала. — Вона тягнеться по пляшку віскі на кавовому столику. — Налити тобі подвійний?

— Чому б ні?

Наступного ранку я за це розплачуюсь.

Прокидаюся з лунким головним болем і туманними спогадами про те, як ми прикінчили її пляшку «Джеймсона». Сонце вже високо, світло у моїй спальні сліпить, і я насилу розплющую очі, таке воно яскраве. Дивлюся на годинник і стогну, коли бачу, що вже опівдні. Ніколи більше не намагатимусь не відстати від Аґнес. Що я за супергеройка, коли сімдесятивосьмирічна бабця легко може мене перепити.

Сідаю і потираю скроні. Крізь луну в голові чую звук дверного дзвінка.

Останнє, чого я зараз хочу, це приймати гостей, але я очікую пакет від Вінса, тож сую ноги в капці і плентаюся до передпокою. І розгублено задкую, коли відчиняю вхідні двері, а там замість кур’єра поштової служби стоїть Трішія Теллі. Ці останні кілька тижнів вона провела своїх батьків крізь пекло, а тепер стоїть у мене на ґанку з очима в підлогу й пониклими плечима.

— Я знайшла це засунутим у ваші двері, — каже вона і простягає мені рекламний буклет місцевої піцерії.

— Трішіє, — зітхаю я. — Я знаю, що ти прийшла не просто вручити мені рекламку.

— Ні.

— Зайдеш?

— Гадаю, так.

— Слухай, можеш почекати кілька хвилин у вітальні? Я вчора дуже пізно лягла, тож дай мені можливість вдягтися, і я скоро повернуся.

Іду назад до спальні, щоб бодай хлюпнути в обличчя водою і розчесатися. Поки натягую джинси та свіжу блузку, гадаю, з якого такого дива ця дівчинка раптом заявилася, щоб поговорити зі мною. Невже для цього вона тут — просто поговорити? Чи я вийду й виявлю, що вона здиміла з моїм сріблом чи щось таке? З підлітками ніколи не знаєш.

Коли я повертаюся, у вітальні її немає. Я відчуваю аромат приготування кави і йду за ним до кухні, де Трішія стоїть за стійкою, наливаючи нам обом по чашці. Вона ставить їх на стіл і сідає, дивлячись на мене очікувально. Не пам’ятаю, щоб мої діти пили каву в шістнадцять, але вочевидь вона не лише її п’є, а ще й уміє варити.

Очко на користь Трішії.

Я сідаю і