Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

– Нарешті, я вже зачекався, тільки, не пам'ятаю, про що ми домовлялися. Нагадай, де ти була? – спитав він, мабуть прийшовши до тями і забувши, що я йому казала. Я ж вирішила не згадувати про те, що сталося і як він мене весь ранок називав «кохана», ці спогади залишаться зі мною назавжди, а зараз потрібно продовжувати вести себе як завжди. 

– Так, дещо перевіряла в кімнаті. А домовлялися ми з тобою прогулятися містом, – «Добре хоч зілля недовгострокове і не повинно занадто довго діяти», – подумала я.

– Точно, дякую що нагадала. У мене з'явилися думки, що нам необхідно в першу чергу відвідати місцевий храм, якщо вже з'ясувалося, що вони поклоняються тут драконам. Припускаю, що там ми можемо дізнатися про щось цікаве. А ще я вирішив тобі допомогти з усією цією справою, поки ми не виберемося звідси, – додав він після паузи. – Тим паче, господар будинку, теж мені вчора зайти до храму радив.

– Я не проти. При цьому ще й на свято подивимося, а за допомогу окреме спасибі, – заспокоїлася я від того, що він, мабуть, остаточно прийшов у норму. 

І ми разом пішли ближче до музики та веселощів. На вулиці було повно народу, адже село виявилося досить велике. Цікаво, чому в бурі ми побачили лише один будинок, а нічого іншого не помітили.

За підсумками, це виявилося навіть не село, а ціле маленьке місто, як і казала Філія, з центральною вулицею, покладеною різноманітною кольоровою бруківкою в чудовий візерунок. Усі будинки теж були акуратні з кольоровими віконницями. Місцями були різноманітні візерунки з обрисами драконів і без них. Також була центральна площа, де стояла величезна статуя дракона, навколо якої й відбувалися основне дійство. На площі були музики, що виконували ритмічну мелодію від якої хотілося йти в танок, і ще там розмістилися крамнички з прикрасами та солодощами, через що там було багато дітей та дівчат які б хотіли причепуритись чи скуштувати солоденького.

Не зважаючи на те, що була зима, і йшов невеликий сніг, на вулиці було не холодно. Мешканці були одягнені ошатно і з підношеннями прямували центральною вулицею до Храму Дракона, щоб піднести подарунки та попросити у драконів благополуччя для міста і своїх сімей. Потім вони поверталися на площу і продовжували веселитися та танцювати. Дивлячись на все це, навіть самій захотілося приєднатися до їхньої урочистості. 

В Ількорі нема храмів і подібних традицій, тому для мене в новинку бачити щось таке, а Нік на це дивився досить спокійно, як потім він пояснив «щось таке я вже бачив в іншомму королівстві, тільки там люди не драконам поклонялись. Та й якщо згадати  ельфів, у них теж  свої забобони є, як на приклад той же карнавал осіннього та весняного рівнодення». 

Коли ми йшли вулицею, мешканці міста на нас оглядалися, мабуть гості це дійсно рідкість у цих місцях, але ми вирішили це не брати до уваги. А потім я раптом почула, що багатьох приваблює навіть більше не те, що ми гості, а колір саме мого волосся.

Я звернула увагу, що у мешканців цього містечка було русяве волосся. Вони були темно і світло русяві у всіх відтінках, і в цій нерізноманітній гамі кольорів я сильно виділялася. У нас в Альянсі, наприклад, чого тільки не побачиш під час уроків магії, навіть вчили колір волосся змінювати, тому багато чарівників намагаються якось виділитись. Та й взагалі, серед нас багато таких, хто від народження наділений цікавими зовнішніми особливостями, от я й перестала звертати увагу на такі дрібниці. Але тут це виявилося справжньою дивиною. Це не кажучи про те, що багато кого ще приваблювало те, що я дівчина і не в спідниці. Мабуть, сюди маги з альянсу дійсно ніколи не потрапляли. І на мене дивляться як на аморальну дівчину, що було не дуже приємно, я намагалася більше кутатися в мантію, і Нік це помітив, хоч і мовчав.

Ішли ми вздовж вулиці, у напрямку храму милуючись гарним парадом, як раптом він різко потягнув мене за руку і ми опинилися в крамниці з одягом.

–Ти чого? – Не зрозуміла я, навіщо він мене сюди завів.

– Ознайомившись з місцевою модою, я зрозумів, що у своїй формі ти не вписуєшся в місцевий колорит, – ненароком заявив він.

– Та що ти кажеш, а я ж то мабуть не помітила. Але мені нема коли вписуватись в їх колорит, коли я вже близька до мети як ніколи.

– Нісенітниця, інший одяг ніяк не завадить тобі виконувати своє завдання. Тим паче я тобі нагадаю, що ми йдемо до храму, і якою б грізною воїтелькою ти не була, тебе в нього просто можуть не пустити в штанях.

– З якого це дива? – не зрозуміла я, як мій одяг пов’язаний з тим, пустять мене до храму чи ні. Чи якщо жінка в штанях, то це поганий знак, чи як.

– Тут у людей свої правила і закони, за якими вони живуть, тому ти або слідуєш їм, або на тебе будуть дивитись як на диковину і мало куди пускатимуть, – пояснив він. 

– Гаразд, – вирішила я з ним не сперечатися бо в якійсь мірі він має рацію, хоча я не планувала тут на довго затримуватись, щоб навіть змінювати свій гардероб. – Що пропонуєш мені одягнути?

– Це вже інша розмова. Іди в примірочну і чекай, коли тобі принесуть одяг.

– Тобто, у мене навіть права вибору немає? – здивувалася я.

– Безумовно, це ж не твоя ініціатива була, тому змирись з тим, що тобі дістанеться.

– Гаразд, тільки врахуй, якщо мені не сподобається, одягати я не буду, – і з цими словами я пішла в примірочну кімнату, чекати на своє нове вбрання. Чекала я в принципі недовго, незабаром до мене підійшла дівчина із сукнею в руках та аксесуарами до неї. Червона сукня хоч і була зі звичайної лляної тканини, все одно виглядала дуже ошатно. Під неї одягались білі широкі штани, які було видно з величезного розрізу на лівій нозі та біла сорочка з довгим широким рукавом з розрізом до ліктя, щоб було красиво та не дуже практично. На сукні був рукав у три чверті, затягувався шнурівкою і великий виріз човника по плечах замість коміра. До сукні додавався широкий пояс з вишитим місцевим етнічним орнаментом і можливе доповнення Ніка – шпилька на волосся у вигляді жовтогарячого лотоса, прикрашеного стрічками та дрібними бусинами. Примірявши все це мені довелося вийти в приймальню крамниці.