Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

Вона зітхає й дивиться у вікно.

— Сказав, що це гризло його всі роки, — вела вона далі. — Що стосунки почалися з брехні, що саме його друг мав зрештою бути зі мною. Проте додав, що Джуліан мав жінок за ніщо, а він вчинив так частково через власний егоїзм, але також і заради мене. Йому несила було витерпіти Джуліанову гру, коли мене заманять у пастку, мною скористаються, а потім кинуть біля розбитого корита. Він думав, що я лютуватиму, але поки він говорив, я думала, що тією брехнею та обманом він лише порушив свої власні принципи. Ти ж знаєш, який Джеймс… точніше був.

Я киваю, від цього в голові макітриться. Проте мені відомо, що Клер має на увазі. Джеймс був неймовірним згустком протиріч — анархіст із власним суворим моральним кодексом.

— Це було дивно, — Клер розповідала повільно, майже забувши про мою присутність. — Він думав, що через це зізнання моє кохання згасне. Але ні, я ще більше покохала його. Зрозуміла, що той його вчинок був заради мене, заради любові до мене. А ще усвідомила, що я вчинила точнісінько так само. Збрехала, бо кохала його. Подумала… якщо я змогла пробачити його…

Я це бачу. Я бачу її дивну плутану логіку. А ще її прагнення до цілковитої переваги: ти зробив це для мене, а я тобі зробила ще гірше. Я люблю тебе навіть дужче.

Але вона фатально не зрозуміла Джеймса.

Сиджу, намагаючись уявити його обличчя після того зізнання. Вона для нього також намагалася знайти обґрунтування та докази, як і для мене? Він був не готовий до батьківства — вона безперечно мала рацію. Проте це його не переконало б. Він бачив лише жорстокість обману.

— Що ти йому сказала? — запитую нарешті. Мене відпускає втома, в голові розвиднюється, тілом прокочується дивне відчуття незібраності, м’язи перетворюються на вату. Клер на вигляд не краща, її зап’ястя надто тонкі, щоб хапати й боротися.

— Тобто?

— Ти сказала йому іншу версію. Інакше він би зателефонував. Що ти розповіла?

— Ой, — вона потирає скроні, прибирає пасмо волосся, що впало на обличчя. — Не пам’ятаю. Щось про… Начебто ти сказала, що тобі потрібен час; що ти вважаєш, ніби він спаскудив тобі життя, і більше не хочеш його бачити. Йому не варто було телефонувати, ти сама з ним зв’яжешся, коли будеш готова.

Звісно, я так і не зателефонувала. До школи я повернулася лише скласти іспити, я ігнорувала його, як могла. А потім переїхала.

Десь глибоко в душі мені кортить відлупцювати його за дурість, за те, що так просто дозволив обвести себе навколо пальця. Чому він не переступив через свої принципи і не зателефонував? Але відповідь відома. Через те, власне, чому і я не зателефонувала йому. Гордість. Сором. Боягузтво. І ще одна, схожа на психічний шок, після якого було простіше бігти вперед, не озираючись. Щось доленосне трапилося в нашому житті — щось таке, до чого ми не були готові, щоб із ним боротися. Нас засліпила ударна хвиля, і ми так і намагалися не думати, не відчувати. Закритися — це ж простіше.

— Що він відповів? — витискаю зрештою. Горло болить, роблю ще один ковток чаю. Холодним він смакує ще гірше, можливо, цукор та кофеїн допоможуть не спати до ранку, поки не приїде поліція. Я така втомлена, така страшенно втомлена. — Маю на увазі, після того, як дізнався.

Клер зітхає.

— Хотів скасувати весілля. Я благала й молила, сказала, ніби він, як Енджел у «Тесс із роду д'Ербервіллів», коли зізнається у зраді, а потім не витримує, коли Тесс признається, що в неї дитина від Алека.

Ми вивчали цей твір у старших класах. Я й досі пам’ятаю палке Джеймсове звинувачення Енджела на весь клас. «Клятий лицемір!» — за цей лайливий вигук перед учителем його вигнали з класу.

— Він сказав, що потребує часу на роздуми, проте для того, щоб він мені пробачив, я мала розповісти тобі правду. Тому й повідомила йому, що запросила тебе на дівич-вечірку, щоб все розказати, — вона уривчасто сміється, ніби оце тепер усвідомила суть жарту. — До мене щойно дійшла вся іронія цього: я завжди вважала ці вечірки дурнею, а Джеймс витратив купу часу, щоби переконати мене влаштувати собі свято. Якби він так не наполягав, у мене, найімовірніше, й думки б не виникло.

Розумію. Чудово все тепер розумію.

Клер… Клер ніколи не може бути винною. Хтось інший завжди має звалити на свої плечі провину. Шквал звинувачень повинен посипатися на когось іншого.

А Джеймс хоч колись знав її справжню? Чи він кохав уявну Клер, ту, яку вона розігрувала перед ним? Бо, судячи з тих двадцяти років, упродовж яких я знаю Клер, його план ніколи б не спрацював. Швидше пекло замерзне, ніж Клер визнає щось подібне. Не тому, що я вважатиму її винною, а тому, що її вважатимуть винною всі, назавжди. Очікувати, ніби я могла б змовчати, марно. Правда вилізла б. Десять років брехні й обману, але найпринизливішим є такий факт — Клер Кавендіх їх використала, щоби отримати свого чоловіка.

Вона, певно, також знала: Джеймсове рішення залежало від ситуації. Не знаю, яку частину правди він повідав Метту, але якщо вже поділився своїми переживаннями із кимось, то в душі кипіли пристрасті. Жодних обіцянок Клер не давав. Лише сказав, що можливо пробачить, якщо вона зізнається.

Знаючи Джеймса, не думаю, щоби він мав успіх.

Ні. Після розголошення правди Клер втрачала все, але не вигравала нічого.

Було лише два шляхи: зізнатися й виставити себе на осуд. Чи відмовитися й, дотримуючись Джеймсового плану, втратити нареченого, але в такому разі правда все одно випливла б. Той бездоганний образ, ретельно ліплений упродовж багатьох років, — вірної подруги, щиро закоханої дівчини, дбайливої, шанованої особистості — розбився б на друзки.

Знаю, як важко позбуватися минулого й починати з нуля. Життя Клер щасливе, шикарне й успішне. Вона прискіпливо зважила «за» і «проти», і вибір було зроблено на користь брехні.

Вона могла вийти з цієї історії знищеною, або могла вбити Джеймса, пережити трагедію хороброю вдовою,