Читати книгу - "Талiсман"

Двадцять хвилин по тому батько і дядько Морґан вийшли з будівлі. Дядько Морґан, усе ще притримуючи місіс Джеррі, махнув рукою на прощання Сойєрам. Він провів жінку до пасажирських дверей крихітної машинки. Батько Джека вивів машину зі стоянки на Сансет-бульвар.

— Джеррі поранився? — запитав Джек.

— Якийсь дивний нещасний випадок, — відповів батько. — Електрика… Весь будинок міг зруйнуватися.

— Джеррі поранився? — повторив Джек.

— Бідний сучий син так поранився, що аж помер, — сказав батько.

Джеку і Річарду Слоуту знадобилося два місяці, щоб зібрати історію докупи з тих уривків, які вони підслухали. Матір Джека і домогосподарка Річарда поділилися іншими деталями — домогосподарка повідомляла найкривавіші подробиці.

Джеррі Бледсоу прийшов на роботу в суботу, щоб виправити певні проблеми в системі безпеки будівлі. Якби він поліз до тієї тендітної системи в робочий день, то точно роздратував би орендарів, якби випадково увімкнув сигнал тривоги. Система безпеки була підключена до головної електричної плати будівлі, поставленої між двома великими знімними панелями з горіхового дерева на підлозі. Джеррі поклав інструменти і зняв панелі, переконавшись перед тим, що паркінг порожній і ніхто не напудить у штани, якщо пролунає сирена. Тоді він спустився вниз до телефону у своїй комірчині на цокольному поверсі й повідомив місцевому поліційному відділку, що не потрібно реагувати на будь-які сигнали з «Сойєр & Слоут» до його наступного телефонного дзвінка. Він піднявся нагору, щоб розібратися з гадючим кублом дротів, що сходилися до плати з усіх точок будівлі. У цей час двадцятитрирічна жінка на ім’я Лоретт Ченґ заїжджала на велосипеді на стоянку (вона розповсюджувала рекламні флаєри ресторану, який за два тижні мав відкритися на цій вулиці).

Пізніше міс Ченґ розповіла поліції, що вона бачила крізь скляні вхідні двері, як робітник зайшов у вестибюль із цокольного поверху. За мить до того, як він узяв викрутку і торкнувся електропанелі, вона відчула, як стоянка під її ногами затремтіла. Їй здалося, що то був маленький землетрус: Лорет Ченґ усе життя прожила в Лос-Анджелесі, тому вона ніколи не зважала на незначні сейсмічні збурення, які насправді ніколи нічого не руйнували. Вона побачила, як Джеррі Бледсоу розставив ноги (отже, він також відчув тремтіння, хоч ніхто інший і не помітив цього), похитав головою, а тоді м’яко вставив кінчик викрутки в гніздо дротів.

А тоді вхід і нижній коридор будівлі «Сойєр & Слоут» обернулися на вогняну піч.

Уся електрична панель ураз перетворилася на палаючий прямокутник. Синювато-жовті дуги, схожі на блискавку, вистрелили з неї і огорнули чоловіка. Електронні сирени все вили й вили: «КА-ВАААМ! КА-ВАААМ!». Зі стіни випала вогняна куля шість футів заввишки, відкинула вже мертвого Джеррі Бледсоу і покотилася вниз коридором до вестибюля. Прозорі вхідні двері вибухнули й розлетілися на друзки. Пішов дим. Від дверної коробки лишалися тільки покручені шматочки. Лорет Ченґ кинула свій велосипед і побігла до телефону-автомата через дорогу. Доки вона повідомляла пожежникам адресу будівлі й побачила, що її велосипед скрутило вдвоє невідомою силою, що вирвалася з-за дверей, підсмажене тіло Джеррі Бледсоу далі хиталося туди-сюди перед зруйнованою панеллю. Тисячі вольтів проходили крізь труп. Хвилі струму рівномірно пронизували його, ритмічно розгойдуючи врізнобіч. Усе волосся на тілі різнороба згоріло, як і його одяг, а смажена шкіра стала плямисто-сірою. Розплавлені окуляри міцною масою з коричневої пластмаси вкривали його ніс, як припарка.

Джеррі Бледсоу. Хто провокує ті зміни, татку? Джек змусив себе йти ще з півгодини після того, як промайнули останні маленькі будиночки із солом’яним дахом. Незнайомі зірки спліталися в небі у незнайомі візерунки — то були повідомлення, мови яких Джек не розумів.

Розділ дванадцятий

Джек іде на ярмарок

1

Тієї ночі він спав у солодко-запашному стозі сіна на Територіях: спершу він зарився глибше, тоді покрутився, аби свіже повітря доходило крізь зроблений ним тунель. Джек боязко прислухався до тихого шарудіння: він десь чув чи читав, що польові миші — великі поціновувачі сіна. Якщо це й були вони, то велика миша на ім’я Джек Сойєр так їх налякала, що всі стихли. Поступово хлопчик розслабився, погладжуючи лівою рукою пляшку Спіді. Замість закривки Джек використав молодий мох, що зібрав неподалік від маленького струмка, де зупинявся попити. Він припускав, що, цілком можливо, якась частина моху або впаде, або вже впала в пляшку. Як прикро: це зіпсує пікантний аромат і тонкий букет смаку.

Поки він, страшенно сонний, лежав там, нарешті зігрівшись, то найсильнішим з усіх його почуттів виявилося полегшення… наче до спини було прив’язано з дюжину десятифунтових хрящів-молочників, а якась добра душа зірвала пряжки — і вони попадали на землю. Він знову опинився на Територіях, у місці, яке такі чарівні люди, як Морґан з Орріса, Озмонд Батіжник та Елрой — дивовижна людина-козел, — називали домом, Територіях, де будь-що могло трапитися.

Але Території могли бути і хорошими. Він пам’ятав це ще з раннього дитинства, коли всі жили в Каліфорнії і ніхто не жив деінде. Території могли бути хорошими і, здається, він відчував, що зараз його оточує добро — спокійне, беззаперечно солодке, як аромат сіна, чисте, як запах повітря на Територіях.

Чи відчуває полегшення муха або сонечко, коли несподіваний подув вітру нахилив сарраценію так, щоб мало не втоплена комаха могла полетіти геть? Цього Джек не знав… але він знав, що втік з Оутлі, подалі від «Клубу гарної погоди» та стариганів, що плачуть над вкраденими візками, подалі від запахів пива та блювотиння… а найважливіше, що зараз він був далеко від Смоукі Апдайка та «Пивниці Оутлі».

Джек вирішив, що деякий час може помандрувати й Територіями.

З такими думками він заснув.

2

Наступного ранку Джек пройшов Західною Дорогою милю чи дві. Він насолоджувався сонячним світлом і приємним земляним запахом полів, які вже майже дозріли до жнив наприкінці літа, коли поряд спинився віз, і фермер з бакенбардами в чомусь схожому на тогу з грубими бриджами під нею, трохи підвівшись, крикнув:

— Ідеш на ярмарок, хлопче?

Джек злякано вирячився на нього, усвідомлюючи, що чоловік розмовляє не англійською мовою. Жодних «Красно прошу» чи «Повідай, куди прямуєш, паже безбородий?» — це не була англійська взагалі.

Біля фермера з бакенбардами сиділа жінка в широкій спідниці, яка тримала на руках хлопчика років трьох. Вона вельми привітно всміхнулася Джекові і закотила очі, звертаючись до чоловіка.

— Він же дурбелик, Генрі.

Вони не розмовляють англійською…