Читати книгу - "Ерагон"

А знизу галасливою юрбою мчали ургали, наздоганяючи Брома, тож хлопець нарешті гукнув:

— Давай!

Тієї ж миті Сапфіра склала крила й, каменем упавши вниз, приземлилася перед нападниками, здійнявши хмару куряви.

Ургали стривожено заґелґотіли, припиняючи гонитву. Побачивши дракона, їхні коні перестали слухатись господарів. Але потвори, трохи оговтавшись, скочили на землю й посунули на Сапфіру, тримаючи мечі у волохатих руках.

І хоча їхні пики спотворювала гримаса люті, на них блукали глузливі посмішки. Ургалів було не більше десяти, і Ерагон не розумів, чому вони не бояться дракона. Адже вони мусили дати драла, побачивши грізну тварину! Невже вони спробують напасти?

Несподівано найбільший з ургалів зробив крок уперед і, бризкаючи слиною, сказав:

— Чоловіче, наш володар хоче з тобою поговорити!

Потвора вимовляла слова так, наче у неї в роті була купа каміння.

— Це пастка! — застерегла Сапфіра. — Не звертай на нього уваги.

— Давай принаймні послухаємо, що він казатиме, — заперечив юнак, гукнувши до ургала: — А хто ваш володар?

— Такий черв’як, як ти, не гідний знати його імені, — визвірився ургал. — Він володар землі та неба. Для нього ти — всього лиш нікчемна комаха. Але він хоче бачити тебе живим. Тож радій, що маєш таку честь!

— Живим мене не візьмеш! — відрізав Ерагон, пригадавши бійку в Язуаці. — Навіть якщо твій господар сам Смерк, я не хочу з ним говорити!

— Ти робиш велику помилку, — загарчав ургал, зблиснувши іклами. — Від нього не втечеш, і рано чи пізно ти таки постанеш перед ним. А якщо будеш опиратися, то помреш у страшних муках.

Слухаючи потвору, Ерагон дивувався з того, що комусь узагалі пощастило об’єднати ургалів укупу. Невже існує якась третя сила, потужніша за імперію з варденами?

— Не треба мене лякати! — нарешті гукнув юнак. — Нехай ваш володар хоч сказиться, чекаючи на мене, але мені начхати!

На мить ургали аж уклякли, обурені такою зухвалістю, а потім із галасом кинулись на Сапфіру.

— Джиєрда! — крикнув Ерагон, підвівшись над шиєю дракона й скидаючи вперед руку.

— Ні! — скрикнула Сапфіра, та було вже надто пізно.

Юнакова долоня зблиснула загадковим сяйвом, і нападники зупинились. Тієї ж миті з Ерагонової руки вилетіли сліпучі промені світла, вразивши ургалів у живіт. Якась невидима сила пожбурила їх на дерева, а знесилений юнак сповз із дракона на землю. Його розум потьмарився, і, коли Сапфіра понуро над ним схилилась, хлопець зрозумів, як далеко він зайшов. Для того, щоб відбити напад десятьох ургалів, знадобилось напрочуд багато енергії. Ерагона охопив жах, він намагався не втратити пам’ять.

Бічним зором він помітив, як один із нападників, похитуючись, звівся на ноги, не випускаючи меча з рук. Ерагон хотів попередити Сапфіру, але був занадто слабкий. Скрадаючись, ургал обережно оминув хвіст дракона і здійняв меч над його шиєю.

— Ні! — скрикнув юнак.

З диким ревом Сапфіра блискавично озирнулася й змахнула лапою. А вже наступної миті розпанахана гострими пазурами потвора впала на землю.

Клацнувши іклами, Сапфіра повернулася до Ерагона. Узявши юнака закривавленими лапами, дракон загарчав і здійнявся в повітря. Вони помчали крізь ніч, що обернулася для Ерагона на сповнене болем марево. Змахи крил заколисували парубка, і він з останніх сил дослухався до заспокійливого ритму: вгору — вниз, вгору — вниз, вгору — вниз…

Коли Сапфіра нарешті приземлилась, Ерагон, не повертаючись до тями, почув голос Брома. Він не слухав, про що той каже, але схоже було на те, що старий із драконом щось вирішували, оскільки невдовзі Сапфіра знову здійнялася в небо.

Перегодом тривожні марення таки поступилися місцем глибокому сну, і Ерагон наче поринув у небуття.

У мареві сну

Остаточно не прокинувшись, юнак поворухнувся під ковдрою. Йому страшенно не хотілось розплющувати очей, аж раптом у його свідомості промайнула тривожна думка. Як він сюди потрапив? Спантеличений, він щільніше загорнувся в ковдру й несподівано відчув, що з його рукою щось негаразд. Поворухнувши зап’ястком, юнак ледь не скрикнув від болю. «Ургали!» — промайнула в голові згадка, і він рвучко звівся.

Довкола була невеличка галявина, де палахкотіло багаття, а від казанка долинали м’ясні пахощі. На сусідній гілці вуркотіла білка, прямо біля постелі лежав лук і сагайдак. Ерагон спробував був підвестись, але тільки скривився: усе тіло пекло, воно аж тремтіло від знемоги. Пошкоджена рука була туго перев’язана.

«Де ж усі?» — заклопотано подумав юнак. Він спробував гукнути Сапфіру, але не зміг. Раптом він відчув шалений голод і заходився коло казанка з м’ясом. Не наївшись, Ерагон вирішив понишпорити ще і в торбах, сподіваючись знайти там бодай якісь харчі, але довкола не було ані коней, ані самих друзів. «Хотів би я знати, що все це означає», — стривожився Ерагон.

Потинявшись трохи галявиною, парубок згорнув свою ковдру й утомлено присів під деревом, погляджаючи на небо. Час спливав, а Сапфіра з Бромом усе не з’являлись. «Що ж сталося?» — не міг зрозуміти Ерагон.

За якийсь час юнак зовсім занудьгував і вирішив роззирнутися довкола. Зробивши кількадесят кроків, він сів перепочити під ялинкою на великому валуні. У западині каменя виблискувала прозора росяна вода. Милуючись її красою, Ерагон несподівано згадав, що є магічне бачення, про яке йому розповідав Бром. «Може, мені хоч у такий спосіб пощастить побачити Сапфіру, — подумав хлопець. — Бром казав, що це бачення вимагає чимало енергії, але ж я сильніший за старого». Зітхнувши, він заплющив очі, намагаючись викликати в уяві образ дракона.

— Драумр копа! — вимовив Ерагон і глянув на воду. Її поверхня, що була вкрита грайливими брижами, раптом застигла під натиском невидимої сили. Трохи перегодом у ній з’явився образ Сапфіри. За білою завісою хмар Ерагон побачив і Брома, що летів верхи на драконі: борода старого розвивалася в повітрі, а на колінах він тримав меч.

«Отже, вони живі-здорові», — знеможено відкинувся Ерагон, і видіння зникло. Трохи перепочивши, юнак знову схилився до води. «Роране, де ти?» — прошепотів він, вимовляючи закляття.

Поверхня води знову застигла, і Ерагон побачив свого брата. Той сидів на стільці, зникаючи в білих хмарах, а його чоло вкривали зморшки. Вони робили Рорана дуже схожим на Герроу.

З болем у серці юнак пильно вдивлявся в рідне обличчя, аж доки те повільно не зникло. «Цікаво, чи він ще й досі в Терінсфорді? — подумав Ерагон. — Чи, може, там, де я ніколи й не був…»

Від напруги, якої вимагала магія, юнак неабияк стомився. Зітхнувши,