Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Роланд перезирнувся з Катбертом і Аланом, і ті кивнули, всміхаючись, у відповідь (видно було, що вони роблять все можливе, щоб не дивитися на море), потім знову глянув на шерифа Ейвері.

— Білий чай найкраще втамує нашу спрагу і змочить запорошене горло.

Один з помічників притьмом рушив по чай, біля шерифового столу розставили в ряд стільці, і почалася розмова дня.

— Ви знаєте, хто ви є і звідкіля приїхали, і мені це також відомо, — сказав шериф Ейвері, опускаючись у своє крісло (воно застогнало під його вагою, але витримало). — У ваших голосах мені вчувається відлуння Внутрішнього світу. Але найважливіше те, що я бачу його на ваших обличчях.

Втім, тут, у Гембрі, ми ще дотримуємося старих звичаїв. Ми, так би мовити, сонні селяни. Але ми пильнуємо, щоб не збитися з власного життєвого шляху, і пам’ятаємо обличчя наших батьків, наскільки це нам до снаги. Отож, хоч як мені не хочеться вас затримувати, адже вас кличе обов’язок, даруйте моє зухвальство, я хотів би глянути на ваші перепускні документи, які ви могли випадково прихопити з собою, їдучи до нашого міста.

Роланд був певен, що шерифові Ейвері добре відомо: вони «випадково прихопили з собою» всі свої документи. Як на людину, що обіцяла не затримувати їх, він роздивлявся папери надто неспішно. Водячи коротеньким пухким пальцем по акуратно складених аркушах (у них було так багато льону, що документи нагадували радше тканину), ворушив губами. Час від часу палець повертався до якогось із рядків, і шериф його перечитував. Двоє помічників стояли в нього за спиною, глибокодумно втупившись поглядами в документи понад його широкими плечима. В тому, що вони вміють читати, Роланд чомусь сумнівався.

Вільям Деаборн. Син загонича худоби.

Річард Стокворт. Син фермера-скотаря.

Артур Гіт. Син коняра.

Кожне посвідчення підписав свідок: особу Деаборна засвідчив Джеймс Рід з Гемфіла, Стокворта — Пайет Рейвенгед з Пенілтона, Гіта — Лукас Ріверс з Ґілеаду. Все було гаразд, описи повністю відповідали дійсності. Ці документи шериф повернув, не перестаючи дякувати. Далі Роланд простягнув Ейвері листа, що його вкрай поштиво дістав з гаманця. Ейвері прийняв його до рук так само обережно. Потім побачив печатку внизу, і його очі округлилися.

— Хай мене грім поб’є, хлопці! Та це ж стрілець писав!

— Еге ж, так воно і є, — побожним голосом підтвердив Катберт, і Роланд, не зводячи сповненого пошани погляду, боляче копнув його в кісточку.

Листа написав такий собі Стівен Дескейн з Ґілеаду, стрілець (тобто лицар, сквайр, миротворець і барон, хоча останній титул у сучасному світі не мав жодної ваги, попри всі просторікування Фарсона), нащадок Артура, короля Ельда, у двадцять дев’ятому коліні за бічною лінією, інакше кажучи, спадкоємець однієї з сонму Артурових наложниць. Автор листа слав привітання мерові Гартвелу Торіну, канцлерові Кімбі Раймеру і Верховному Шерифові Геркімеру Ейвері та рекомендував до їхньої уваги трьох юнаків, що привезуть цього листа, — Деаборна, Стокворта і Гіта. Альянс відправив їх із особливою місією: провести облік усіх засобів, що можуть статися в нагоді Альянсу (слово «війна» в листі не згадувалося, але визирало з кожного міжряддя). Від імені Альянсу бароній Стівен Дескейн просив панів Торіна, Раймера і Ейвері надати рахівникам Альянсу усю можливу допомогу, а надто в обліку всієї худоби, запасів провіанту і видів транспорту. Деаборн, Стокворт і Гіт пробудуть у Меджисі щонайменше три місяці, писав Дескейн, можливо, цілий рік. Послання закінчувалося проханням до будь-кого із зазначених офіційних осіб чи до них усіх «відписати кілька слів про цих юнаків і їхню поведінку, надавши будь-які деталі, які ви вважатимете за потрібне нам повідомити». Автор просив «не відмовляти в допомозі, якщо ви віддані Альянсові».

Інакше кажучи, напишіть, чи вони пристойно поводяться. Напишіть, чи вони засвоїли отриманий урок.

Поки шериф ретельно вивчав документ, повернувся його помічник із моноклем. Він ніс тацю з чотирма склянками білого чаю. Помічник нахилився з тацею, достоту як лакей, Роланд пробурмотів слова подяки і роздав питво. Останню взяв собі, підніс до губ і побачив, що Алан дивиться на нього і його очі на незворушному обличчі сяють.

Алан легенько струсонув склянку, щоб лід теленькнув об стінки, і Роланд відповів йому ледь помітним кивком голови. Він очікував, що це буде охолоджений чай із глечика, який тримали над криницею, але в склянках був справжній колотий лід. Лід у розпалі літа. Це було цікаво.

Як обіцяв шериф, чай був смачнющий.

Дочитавши листа, Ейвері віддав його Роландові з побожністю, яка більше пасувала б до священної реліквії.

— Тримайте це при собі, Вілле Деаборн, як зіницю ока бережіть!

— Так, сер, — Роланд поклав листа і свою посвідку назад до кошеля. Його друзі «Річард» і «Артур» вчинили так само.

— Білий чай просто чудовий, сер, — сказав Алан. — У житті такого не куштував.

— Еге ж, — відповів Ейвері, відсьорбуючи зі своєї склянки. — Це мед робить його таким. Ге, Дейве?

Заступник з моноклем всміхнувся зі свого місця біля дошки оголошень.

— Мабуть, так. Але Джуді не любить розказувати про свій рецепт. Він їй від матері дістався.

— Ми мусимо пам’ятати й обличчя своїх матерів, — на мить шериф Ейвері сентиментально замислився, але Роланд підозрював, що лице його матері — остання річ на землі, про яку він думав. Він повернувся до Алана, і сентиментальний вираз на диво швидко змінився проникливим.

— Вас здивував лід, пане Стокворт.

Від несподіванки Алан аж підскочив.

— Ну, я…

— Голову даю на відсіч, ви навіть не уявляли, що в такій дірі, як Гембрі, може бути подібна розкіш, — правив далі Ейвері, і хоча в його голосі позірно звучали добродушно-жартівливі нотки, Роланд подумав, що під цією маскою ховається щось інше.

Він нас зневажає. Йому не подобаються наші «міські забаганки». Він знає нас недовго, тож йому невідомо, до яких міських витребеньок ми звикли, але йому вони заздалегідь не подобаються. Він вважає нас трійцею шмаркачів і думає, що ми ставимося до нього й усіх тутешніх людей як до тупих селюків.

— І не лише в Гембрі, — тихо сказав Алан. — У Внутрішній Дузі, шерифе Ейвері, лід тепер так само рідкісний, як і деінде. Коли я був малий, лід подавали на днях народження та інших вечірках як ласощі.

— На