Читати книгу - "Джури козака Швайки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А ми вас, діду, вже давно чекаємо.
— Пилипе, а де мої сакви? — долинув з-за брил стривожений Грициків голос.
— Там, де й були, — відказав Швайка. — На Вітрикові.
— А Вітрик де?
— Жує овес у криївці біля старого берестка.
Дід Кудьма кивнув Санькові і рушив до пагорба, над яким стирчали зі снігу зарості дерези та шипшини. Засунув руку кудись за кущ дерези, смикнув на себе — і кущик поволі поїхав убік. Схиливши голову, разом з Саньком увійшов до просторого помешкання. Десь із-під стелі сіялося слабке світло, на столі блимало кілька каганців. У кутку хтось хрипко стогнав. Біля лави сидів четвертий з вовчиків — Хлопчик — і сумовито зітхав.
— Бач яке… — сказав незнайомий Санькові чоловік. Був він широкоплечий, тепло одягнений, з його маківки замість чуба звисало пасмо чорного волосся. Санько вже знав, що це пасмо називають оселедцем і носять його ті, хто вважає себе нащадком вояка зі старокняжої дружини. А ще вони носили сережку у вусі.
— Бач яке, — повторив незнайомець. — Сам двері відчинив, ніби відчув, що Лимар задихається.
Лимар — то був хазяїн Хлопчика.
Дід Кудьма підійшов до хворого, відкинув ковдру, уважно оглянув страшну рану на боці.
— Вепрова робота, — сказав він невідь до кого. — Ану, Саньку, давай, що ми там принесли. Будемо лікувати цього невдаху.
Лимар тільки скреготав зубами, коли руки діда Кудьми торкалися рани. А Хлопчик аж повискував від жалю до хазяїна.
"Правильно чиниш, — подумки похвалив вовчика Санько. — Лимар — гарна людина. Бережи його".
Хлопчик сердито зиркнув на Санька.
"Відчепись, — проказали його очі. — Без тебе знаю, що мені робити…"
— От би й мені такого вовчика, — мрійливо сказав незнайомець з оселедцем на голові. Крім нього, в приміщенні сиділо ще двоє чоловіків. Їх Санько вже знав. Один, русявий з-за Переяслава, звався Каліберда. Інший, рудуватий Свирид, був родом з Канева. Це були майбутні господарі Лисого та Бровка…
— Е-е, Остапе, не так воно швидко робиться, — засміявся господар Бровка, переяславець Калі берда. — Дідо Кудьма будь кому своїх сірячків не дарують.
Тим часом дід Кудьма закінчив поратися біля по раненого і підсів до столу. Уважно оглянув Остапа й сказав:
— З-за порогів, значить, прибився. Що ж там не сиділося?
— Звідкіля ви знаєте, що я з за порогів? — здиву вався Остап.
— Е-е, чоловіче добрий, — втрутився канівський Свирид. — Дід Кудьма все знають. І звідкіля ти взявся, і коли народився, і що в тебе на думці.
Остап знітився.
— Та я, власне, про це вже знаю, — сказав він. — Мені Швайка, ого, скільки про вас розповідав! Тільки незвично якось…
— То хочеш і собі мати вовчика? — запитав дід Кудьма.
— Еге ж, діду! Ото, як побачив Швайкового Барвінка у роботі — то ні їсти, ні пити не можу. Дуже нам такий помічник потрібен. Ви навіть не уявляєте, як потрібен!
— Чому ж не уявляю, — заперечив дід Кудьма. — Уявляю.
Він озирнувся на Санька і наказав:
— Приведи-но Куцого.
Куций зупинився на порозі і обвів присутніх сторожким поглядом. Він уперше бачив стількох двоногих одразу.
— Коли подобається, можеш узяти його собі, — сказав дід Кудьма Остапові.
Остапа немов змело з-за столу. У два швидких кроки перетнув він приміщення, присів перед Куцим і заніс над ним долоню, збираючись погладити вовчика. Шерсть у Куцого стала дибки, він відсахнувся і показав гострі зуби. Проте варто було дідові Кудьмі кахикнути, як Куций одразу ж заспокоївся.
— Це Остап, твій господар, — сказав Куцому дід. — Слухайся Остапа!
Куций перевів погляд з діда на Остапа і якийсь час пильно розглядав нащадка старокняжого дружинника. Тоді тицьнувся писком у широку долоню.
— Визнав! — радісно загорланив Остап. — Визнав мене Куций! Ну, діду, беріть за нього все, що хочете. Коня не пожалію!
Дід Кудьма посміхнувся.
— Кінь тобі самому знадобиться, — сказав він.
Нараз завіса хитнулася і до приміщення ввійшов Грицик. В одній його руці був клунок, іншу він тримав за спиною.
— Це, Саньку, тобі, — сказав він і простяг клунок товаришеві. — Від діда Кібчика і всіх наших.
Санько розгорнув клунок, і в нього завмерло серце. У клунку були кожушок, чоботи і смушева шапка.
— Це все моє? — затинаючись, прошепотів він.
— Ні, не все, — відказав Грицик. — Візьми ще й це…
І він подав Санькові справжню шаблю в піхвах.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури козака Швайки», після закриття браузера.