Читати книгу - "Подвійне дно"

Година в нас є. Щоб не ображати старого майстра, ми вмощуємось на прадавній рипучий диванчик, оббитий червоним, геть потертим оксамитом. Власне, чому ні? Щоправда, моє обличчя на фотографіях чомусь розпливається, як у жаби, брів не видно, про волосся мовчу, та хай уже, сфотографуюсь, чому ні?

— Може, нам і не доведеться більше зустрітись. Я вже старий, скільки мені лишилося — на заячий скік, та я не в претензії. А от чимось сподобались ви мені, може, тому, що послухали? Нема кому мені передати майстерність, так буває, я не скаржусь. Та інколи просто жаль… не знаю, чого. Прожитих років, невиправлених помилок, хтозна. А ви дивитиметесь на знімок і згадуватимете: оце нас фотографував старий Яненко, отак і отак це було. І мене тим часом згадаєте. А й не згадаєте — все одно, фотографія лишиться, пам’ять. Хто ми без пам’яті? Дивіться, он за вікном — безпам’ятні бігають, шукають вчорашнього дня. Гроші — то ще не все в житті. Треба ще, щоб люди тебе добрим словом згадували.

Він говорить і говорить, наче поспішає, наче боїться, що ми не станемо слухати, а тим часом спритно встановлює освітлення, крутить нас на всі боки, він схожий на павучка-косарика, у своїй сірій суконній куртці, сивий і привітний. І мені чомусь страшенно шкода його. Він чимось нагадує мені нашого Старого, такий самий приязний і відкритий, він світиться добротою. Час посік його обличчя зморшками, та воно все одно гарне. Я згадую злостиву мармизу Іванівни, та й Матвіївна не краща, а вже Климковські — крий, Боже! Вони всі жили приблизно однаково, бачили оце небо, осінь, та як по-різному вони бачили світ! Чому?

За годину ми покидаємо стіни ательє, а майстер сердечно прощається з нами. Навряд, чи колись ми ще побачимось, та коли він піде звідси, світ щось втратить. Може, частку своєї доброти? І старі фотокартки, любовно зібрані в обтріпані альбоми.

На дивовижу, ми з Рудим вийшли чудово. Фотограф не збрехав, він таки вміє робити свою справу. Він віддав нам негатив і кілька чудових знімків. Либонь, оце вперше я сама собі подобаюсь, бо я теж із когорти тих нещасних нефотогенічних. А може, я просто по-іншому бачу себе, а камера правдива? Тоді чому камера цього старого побачила мене моїми очима? Чи то він побачив у мені щось таке, що інших не цікавило? Він бачив у людині сутність, ото вже вищий пілотаж. Шкода, що життя вислизає між пальців, як сухий пісок.

— І куди тепер? — Рудий втомлений, я бачу. Та я й сама не краща.

— У нас є ще доба, оплачена — в тій квартирі. Виспимося, а завтра пошукаємо Оксану Вольську. Може, вона й досі живе в Запоріжжі.

— Що це нам дасть?

— Не знаю, та нехтувати такою можливістю не варто. Я гадаю, настав час витрусити із шафи всі старі кістяки. Час генерального прибирання настав.

— А якщо вона померла?

— Прикро, та я щось придумаю. Подзвони в лікарню, що там Стась, чи не отямився?

Рудий накручує телефон, а я пірнаю в душ. Чорт забирай, мило, все-таки, — важливіший винахід, аніж порох. А тому, хто придумав шампунь, варто було ще за життя поставити пам’ятник. Ну, принаймні, дати Нобелівську премію. Миючі засоби — нищівний удар по багатьох інфекціях, якщо люди не лінуються митись. О, як я ненавиджу наш громадський транспорт! Там я втрачаю останні ілюзії щодо цивілізованості моїх співгромадян. Іноді здається, що ми живемо в середньовіччі — з огляду на «аромати», що поширюють навколо себе деякі, цілком пристойні на вигляд люди.

— Лізо, що ти робиш? — все-таки Рудий — зануда, ну хіба не чує, як гуде фен?

— Рибу продаю.

— Досить блазнювати. Я додзвонився нарешті до лікарні. Годину тому Стась отямився. Треба приїхати, вони дадуть список ліків.

— За хвилину я буду готова.

Я одягаюсь у чисте і йду до дверей. Щоб заспокоїти втому, мені досить просто змити з себе мікробів. Отакі мізерні істоти, а як можуть пригнічувати! Просто огидно. Вони мене до сказу іноді доводять.

— Не берімо машину, поїдемо на таксі.

— Лізо, це нерозумно.

— Поглянь у вікно, який спустився туман. Ще потрапимо в аварію.

— Маєш рацію. Тоді піду, віджену наш лімузин на стоянку, а ти виклич таксі.

Я завважую тільки, що нам з Рудим затишно разом. Може, й справді, варто одружитись? Власне, чому ні? Він мені подобається. Ну, не те щоб я палала, та це вже в минулому. Але я знаю одне: Рудий має бути біля мене, і останнім часом мене бентежать думки про його покинутих подружок. Ану ж якась схоче взяти реванш? Я видряпаю їй очі. Виявляється, я ревную Рудого, то як йому, бідоласі, довелось тієї ночі? Я не обіцяю, що буду вірною дружиною, та він ніколи більше не страждатиме через мої розваги, про це я подбаю.

Таксі везе нас до вже знайомої лікарні. Два тижні тому ми привезли сюди скривавленого Стася, що тримався за мою руку, як утопаючий за соломинку. Власне, так воно й було. Отже, Стась отямився? Це добрий знак, значить, житиме. Якщо вже не врізав дуба просто на місці, то померти зараз буде просто свинством з його боку.

— Він у боксі, — медсестра починає навколо Рудого весільний танок. — До нього не можна, але для колег зробимо виняток.

— Дякуємо вам. Ми повинні його побачити.

Стась лежить, під’єднаний до численних апаратів. Я знаю призначення всіх, Рудий зі знанням справи дивиться на карту температури і кардіограму.

— Якби ще побачити рентгенограму… І результати аналізів…

До боксу просотується молодий суворий лікар, насуплений і готовий до бою — аякже, на його території двоє чужинців! Та за хвилину вони з Рудим заводять довгу нудну розмову, яка страшенно тішить їх обох. Знайшлися споріднені душі.

Я тим часом дивлюсь на зжовкле Стасеве лице. Нічого, красунчику, ось видужаєш — і поїдемо до моря, втрьох. Я вже не серджусь на тебе. Власне, все в минулому, та ми все одно є одне в одного. І я рада, що ти не пішов від нас. Чесно, рада.

— Лізо…

Він дивиться на мене своїми темними очима, які колись так бентежили мене.

— Ти прийшла.

— Мовчи, Стасю, тобі не можна розмовляти, а