Читати книгу - "Непрохані"

— Дякую, що прийшов, — сказав він. — Я це високо ціную.

— Чудово. Постав мені за це ще пиво.

Офіціантку, здається, викрали інопланетяни, тому Фішер пішов до барної стійки сам. Я дивився, як він розмовляє з барменкою, як простодушно усміхається їй, і усвідомив, що просто не міг йому не допомогти. Скоро він повернувся, і ми зробили те, що зазвичай роблять чоловіки у барі чужого міста.

Напилися.

Згодом ми поїхали до Фішера в готель. Готель був десь у центрі, але більше нічого доброго про нього сказати не можна. Емі в таке місце і кроку б не ступила.

На барі там працював справжній покидьок. Такий висновок я зробив з того, що він відмовився нам налити. Тому ми пішли нагору. Фішерова кімната була простора, прямокутна, з єдиним вікном, яке виходило, ясна річ, на одну з численних міських парковок. Поки Фішер вмикав світло, я дивився у вікно. Люди ходили парковкою туди-сюди частіше, ніж загалом очікуєш від парковки. У більшості навіть машин не було. Поліцейський інстинкт прошепотів до мене: якби я вирішив сісти на наркотики, можна було би почати десь там. За мить по тому я побачив продавця — не тому, що був знайомий з ним, просто впізнав типаж. Такий собі особливий підвид людини: блідий, худорлявий, стрижений тип, з тих, що рано-вранці спокійно виходять з машини, яку, власне, тільки-но пограбували. Моралі, совісті, співчуття до собі подібних такі не мають. То люди-щури, хоча мушу зазначити, що щур — створіння набагато шляхетніше, і то ми знеславили їх, щоб описати власний вид, дати назву людині, яка легко прогризе собі шлях крізь чуже життя у гонитві за легкою здобиччю.

Міні-бар у номері запропонував нам солідний вибір напоїв. Ми з Фішером усілися у крісла по різні боки кімнати. Після довгої прогулянки я геть змерз. Було близько одинадцятої, і я подумав був, що треба відправити Емі есемеску, але не знав, що написати. Ясно було, що не варто цього робити, принаймні поки не вирішу, навіщо і що писати, тож я відмовився від ідеї. Вже вдруге. Ідея, однак, не готова була відмовитися від мене і не хотіла йти з голови. А пізніше написати вже не вийде, бо Емі ляже спати.

Я розвалився у кріслі, безсило опустивши руки і повісивши голову. Почувався дуже втомленим — і водночас так, ніби вже ніколи в житті не засну.

— Слухай, а чому у вас немає дітей? — раптом спитав Фішер.

— Емі багато працює,— відповів я, передчуваючи щось неприємне.

Повисла мовчанка. Потім знову заговорив Фішер.

— Вона мені інколи сниться.

— Хто? — здивувався я.

— Донна.

За кілька секунд я усвідомив, про кого він говорить. Я глянув на нього уважніше.

— Та Донна, з якою ми ходили до школи? Яка вкоротила собі віку?

— Вона.

Я деякий час не знав, що й сказати.

— Воно мусило про себе нагадати. Та історія перевернула тобі життя, так?

— Так, — кивнув він. — Але я все одно не розумію. Я ніколи про неї особливо не думав. Тобто те, що сталося тоді, жахливе, і попервах я був абсолютно розчавлений.

— То не твоя провина.

— Я знаю, — слабко усміхнувся Фішер. — Ти мені сказав ще тоді, і я був дуже вдячний. Правду кажучи, коли б не та розмова на полі, я тебе не запам’ятав би. Я хочу сказати, що тепер розумію, що не несу жодної відповідальності за рішення Донни. Я був дитиною, тупуватим, егоїстичним хлопцем — але то не злочин, еге ж? Я не вводив її в оману і жодним чином не підштовхнув до самогубства. В коледжі я зо два роки ходив до психолога і зрештою позбувся почуття провини. Я почав жити власним життя, і це, правду кажучи, було дуже хороше життя.

— Було?

Фішер ніби не почув питання.

— Я багато років після того про неї не думав, і той її вчинок лишився у пам’яті лише як історія з чужого життя, котру мені розповіли, як байка, мораль якої я засвоїв і не мусив слухати наново. А потім — десь рік тому — вона мені раптом наснилася.

Фішер поглянув на свої руки. В кімнаті було напівтемно, але, здається, вони трусилися.

— Мені наснилося, ніби я зарано прийшов з роботи. В будинку було порожньо. Я не злякався, бо ясно було, що діти у садочку, а жінка пішла по крамницях чи п’є каву з сусідкою. Мені треба було переглянути деякі папери, тож я одразу рушив до свого лігва, до кабінету. А звідти раптом почув плюскіт води. Спочатку не міг зрозуміти, звідки той звук, потім збагнув, що то нагорі. Це було дуже дивно, бо я був удома сам. Я пішов до сходів на другий поверх. Глянув угору, — його обличчя смикнулося. — І побачив, як там промайнула тінь.

— І все одно пішов?

— Ну звісно. Це ж був сон. Суть була в тому, що я просто мусив піднятися. Я, власне, побіг нагору, бо тінь здавалася низенькою на зріст, а я маю двох маленьких дітей. Я занепокоївся. Навіть злякався. Я побіг нагору, бо вирішив, що моя дитина в біді. Вода лилася все гучніше. Двері у ванну кімнату в кінці коридору були зачинені. Я