Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

Втупивши очі на зорі Олеся, у намаганні згаяти хвилини цього кошмару, рахувала зорі, шукала сузір’я. Лише одне знайшла — Великої Медведиці.

— Я ніколи не помічала, яке красиве небо…

— Я ніколи не помічала, який красивий світ…

— Я ніколи не розуміла, як я хочу жити!

Аби відволіктись від безпомічного тіла, свідомість спостерігала, як у сусідній перевулок, намагалася в’їхати вантажівка. П’яний водій кричав і матюкався, не пролазячи широким кузовом у вузьку вуличку, котра було заставлена якимось коробками. Добре розігнавшись нарешті він влетів, розкидавши коробки довкола, перевернувши смітники, пом’явши машину.

Не розуміючи нічого, Олеся лише відчувала як біль, то відступає, то підступно повертається, проте вже у стократ більшим. Вона заплющила очі.

Щось приємне та м’яке полащилось об Олесину щоку. Відкривши очі, вона побачила маленьке руде кошеня з відрубаним хвостом.

— Біднесеньке, — подумала вона.

Аромат тюльпанів, котрі хтось викинув з вікна, змішався з пахощами весняного ранку, алкоголю та сперми.

Олеся зустрілася очима зі осколком. Він був темно зеленого кольору, місячне сяйво надавало йому глибини та простору. Нічне небо відбивалося у ньому усіма гранями, розсипи зір щедро ділилися своїм сяйвом і з цим скляним самотнім шматочком, на якому запеклася її кров.

На небі заграва ранок. Червоні водорості піднімалися з горизонту і зміями повзли небом. Сонця не видно та його зараз і не треба. Він лише викриє красу ранку та Олесин сором.

Ніч пройшла і день буде жити. Темрява не може торжествувати вічно, інакше вона ризикує стати світлом. Усе закінчується, і ніч ось добігає до горизонту. Зараз, саме зараз, вона перетне фінішну пряму, котра сполучає небо і землю, і помандрує на інший бік планети.

— Йди звідси, ноче!

— Ти набридла!

— Ми хочемо дня!

І день приходив, довгоочікуваним рятівником його знаменував ранок. День же, як кожна поважна особа надто заклопотаний, аби займатися такими дрібними справами самостійно.

— Ми вижили, — полегшено зітхали вулиці, струшуючи залишки в’язкою пітьми.

— Я маю ще один шанс! — раділо сонце тому, що знову починає свій хоровод.

— Як вільно дихається! — думала Тінь.

— Я порятую це місце від слизу буднів, — мріяла весна.

— Ми заквітчаємо це міні-поле, — сміялися тюльпани у горщику на балконі.

Пальцями вона провела по бруківці, котру за цю ніч встигла розгледіти до найменших дрібниць. Вона вигляділа кожну смітинку між коричневими плитками, кожен камінчик, кожну пилинку.

Настав день, коли у місцевому театрі була прем’єра вистави, у якій Олеся грала Джульєту. Її батьки не прийшли, тому що на сьогодні припав процес їхнього розлучення.

Олеся була одягнена у чудову рожеву сукню епохи Данте. Її золотаве волосся кучерями огортало тендітні плечі. Їй ледве вдалось приховати синці та порізи на тілі. На фінальній сцені Джульєта, побачивши мертвого Ромео, хапає кинджал і встромлює собі його прямо в груди.

— Андрію, я йду до тебе! — актори грали на стільки реалістично. Джульєта була такою самовідданою, що ніхто і не помітив того, що вона сказала інше ім’я замість Ромео, глядачі з захватом споглядали як кров витікає з рани, а бездиханне тіло Джульєте ослабло назавжди. Тереза скрикнула, отямивши захоплених глядачів.

— Андрію! — Олеся біжить до хлопця, кидається йому на шию, міцно-міцно обіймає. Я виконала твоє прохання: повість спочиває разом з твоїм тілом.

— Навіщо, навіщо ти це зробила…? — стискав Андрій в обіймах душу Олесі, гладячи її золотисте волосся.

06.01.2016