Читати книгу - "Пірат"

Він подивився їй в очі.

— Не обов'язково на краще, правда ж?

— Це залежить від того, як ти почуваєшся. Я не думаю, що зможу повернутися до такого трибу життя. Так, як і ти — повернутися додому і залишитися там.

Він мовчав. Частково вона мала рацію. Повернутися додому і жити так, як його батько, для нього було неможливим. У світі так багато діється.

— Я б побалувалася самокруткою,— сказала вона, підіймаючи на нього очі. — Чи є у Джабіра отой його гашиш?

— Я впевнений, що є,— сказав він, ляскаючи в долоні.

З суміжної кімнати з'явився Джабір.

— Слухаю, хазяїне?

Бейдр щось сказав скоромовкою по-арабському. За мить Джабір повернувся зі срібним портсигаром. Він відкрив його і простягнув Джордані. Сигарети були чудово скручені, заклеєні з обох кінців. Вона обережно взяла одну. Він повернувся і простягнув портсигар Бейдру, він теж узяв одну. Джабір поклав портсигар на столик для кави перед Джорданою і запалив сірника. Він тримав язичок полум'я на належній відстані, таким чином, щоб тільки кінчик полум'я досягав сигарети і вона не нагрівалася. Таким же чином він запалив сигарету Бейдра.

— Дякую,— мовила Джордана.

— Це честь для мене, господине,— промовив Джабір, зробив уклін і тихо вийшов із зали.

Джордана втягнула дим глибоко в легені і відчула його заспокійливу дію.

— Пречудово,— сказала вона. — Здається, ніхто не вміє обробити його так, як Джабір.

— Коноплю вирощує його сім'я на своїй маленькій фермі, недалеко від того місця, де народився мій батько. Араби називають оцю річ перепусткою в країну мрій.

— Вони мають рацію,— раптом засміялася Джордана. — Ти знаєш, я вже млію. Моя втома зникла.

— Моя теж,— Бейдр сів на стілець навпроти неї, поклав сигарету в попільничку, подався вперед і взяв її за руку. — Що б тобі хотілося зробити?

Вона глянула йому в вічі. Раптом очі її наповнилися слізьми.

— Я б хотіла повернутися назад,— сказала вона,— назад до того часу, коли ми зустрілися вперше, і почати все заново.

Мить він мовчав, а потім заговорив:

— Я теж,— сказав він тихо. — Та ми не можемо.

Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, по щоках текли сльози. Потім закрила обличчя руками.

— Бейдре, Бейдре,— вигукнула вона. — Що з нами сталося? Що було не так? Ми були тоді такі закохані.

Він пригорнув її голову до своїх грудей, сумно вдивляючись у якусь далеку далечину. Його голос прозвучав в її вухах тихим громом.

— Я не знаю,— сказав він замислено, пригадуючи, яка вона була гарна, коли він побачив її уперше.

Він згадав холодне і біле сліпуче світло, що відбивалося від снігу, і білі будинки навколо трибун, зведених для гостей, запрошених на інаугурацію. То був січень 1961 року. Наймогутніша країна світу урочисто вводила на посаду глави держави свого нового президента, молодика по імені Джон Ф. Кеннеді.

Шість місяців тому на Близькому Сході ніхто навіть не знав імені молодика. Потім, негадано, він став кандидатом від демократичної партії. А зараз на його столі лежала телеграма від князя: «Яка політика Кеннеді щодо Близького Сходу?»

Його відповідь була стисла: «Проізраїльська. Більше нічого не відомо».

Телефонна розмова наступного дня була теж стисла. Князь телефонував йому особисто: «Знайди можливість вкласти у виборчу кампанію Ніксона один мільйон доларів».

— Це буде не так легко,— відповів він. — У Сполучених Штатах правила про вклади в кампанію — особливі.

Князь насмішливо кахикнув.

— Політики кругом однакові. Я впевнений, що ти знайдеш спосіб. Містер Ніксон, містер Ейзенхауер повелися дуже до нас прихильно, коли в п'ятдесят шостому британці та французи хотіли захопити Суец. Ми мусимо принаймні показати, що ми вдячні.

— Я потурбуюсь про це,— відповів Бейдр. — Та, з вашого дозволу, я пропоную зробити символічний внесок у кампанію Кеннеді про всяк випадок.

— Навіщо? — спитав князь. — Ти вважаєш, що у нього є шанс?

— Згідно з опитами населення — ні, та це — Америка. Ніхто не може бути певним.

— Покладаюсь у цьому на тебе,— сказав князь. — Я починаю думати, що ти більше американець, аніж араб.

Бейдр засміявся.

— Американці так не думають.

— Як там твоя дружина та дочки? — спитав князь.

— Вони почувають себе добре,— відповів він. — Я розмовляв з ними вчора увечері. Вони зараз у Бейруті.

— Тобі б краще приїхати додому,— сказав князь.— Я все ще чекаю на спадкоємця, якого ти мені обіцяв. Мені б хотілося побачити його, доки ще не пізно. Я аж ніяк не молодію.

— Аллах збереже вас,— сказав Бейдр. — Ви проживете ще цілу вічність.

— Сподіваюся, що в раю. — В слухавці, мов шелест, пролунав сміх князя. — Тільки не на цій землі.

Бейдр задумливо поклав слухавку. Князь ніколи нічого не говорив навмання. Цікаво знати, чи він чув, що після народин останньої дівчинки Маріам більше не може завагітніти. Але коли б він чув, то не спитав би про наступника.

Він наполіг би на тому, щоб Бейдр розлучився і одружився на іншій. За мусульманським звичаєм, бездітність була поважною причиною для розлучення. Проте Бейдру цього не хотілося. І не тому, що він кохав Маріам.