Читати книгу - "Вокс"

Кругом панувало безлюддя, а може, то лишень омана?..

Тать обачно посувався вперед: не поминав жадного темного закамарка, жадної тінявої ніші, скрізь тицяючи палахким смолоскипом. Йому було запко в тій сирій і темрявій підземній печері.

Молотоголовому Сторожеві тут вочевидячки не місце! Інша річ — риштаковим щурам — як рябим, так і звичайним…

— Ховайтесь, не ховайтесь, — прогарчав Тать, — а я вас зачую, хоч би де ви були.

Раптом ліворуч щось зашаруділо, і він постеріг краєчком ока якийсь рух. Вихопивши меча, гоблін рвучко обернувся, махнув ним і раз! — відтяв голову худющому рябощурові. Тать полегшено зітхнув і потішено вишкірився.

Поки що він не зустрів тут жодної душі. Тать ногою відкинув мертвого щура з дороги — і тут позад нього на землю гупнув, з’їхавши з укосу Дуболом.

— Прохід вільний! — згукнув через плече тать, і від його крику схожим на печеру склепом прокотилася луна.

За другим майже відразу з’явився і третій молотоголовець, а там і четвертий, п’ятий… Гобліни один за одним шугали в підземелля. У склеп нашевкалося повно дрібногоблінів, плескатоголовців, чубаїв із пилозубами — вони шикувалися в бойові порядки, сповнюючи підземелля кашлем, гарчанням та човганням бутів… Вояки діяли чітко, злагоджено, і дуже скоро фаланга набула попередньоговигляду.

Тать осміхнувся. Битва була не за горами. У скронях пульсувала кров, несамовито калатало серце. Знов поверталися давні часи. Тать знав, що й сусіда його Дуболом відчуває щось схоже: гоблінові очі палали, він раз по раз облизував губи і так стискав щита, аж побіліли кісточки пальців.

Нарешті крізь вузький вхід до просторого склепу спустилися остатні воїни-гобліни. Ватаг Титуґґ став перед фалангою, вихопив шаблюку і високо підніс над головою. Він задер голову, немов наміряючись закричати, та голос його виявився хіба лиш трохи гучніший за шепіт:

— Фаланго, до бою! — Відлунюючи від іскрявих стін, його грізний сик закружляв по підземеллі. — Смерть бібліотекарям!

Сестриця Убийкіготь сиділа на стовпі, що височів неподалік від брами, і чухмарила жмутки пір’я обабіч дзьоба. У таку спеку, як нині, трикляті лісові блохи збіса нахабніли. Очі її, жовті й некліпні, дивилися у тил гоблінівському війську внизу — то була одна з найдоблесніших когорт, і Ватаг Титуґґ залишив її стерегти Багнищанську заставу з боку Нижнього міста.

Сестриця Убийкіготь засичала з захвату. Титуґґ був певний: сорокухам невдогад, що затіває він зі своєю ордою гоблінів. Простак Простакович!

Тієї самої миті ззаду почувся тихенький свист. Свистіла Сестриця Волопера. Вона зачаїлася біля підніжжя лівої вежі. На відповідь — такий самий свист. Він означав Сестриця Хриподзьоб також готова.

З голосним вереском Сестриця Убийкіготь шугонула вниз зі стовпа Великої Баговищанської застави і приземлилась у підвладному гоблінам Нижньому місті. Плескатоголовий сторож крутнувся, і на його грубому обличчі відбилося здуміння. Одна рука його шарпнулася до меча, друга до ножа, але Сестриця Убийкіготь не дала ні тій, ні тій доп’ястися до зброї.

Легко, неначе в танці, сорокуха підскочила і на льоту махнула пазуристою лапою. Чиркнули гострі як лезо кігті, порючи гоблінове черево. Гоблін поточився вперед, судомно хапаючи власні тельбухи, і тут сорокуха вдарила вдруге. Хруснула шия, і сторожева голова повисла на кількох ниточках-сухожиллях.

Тим часом по праву і по ліву від неї руку Сестриці Волопера та Хриподзьоб не менш вправно і нещадно розправлялися зі своїми Сторожами. До них, добувши мечі та махаючи довбеньками, бігли інші гобліни, але було вже запізно. Сестриця Убийкіготь зняла ланцюги з брами Багнищанської застави і розчахнула стулки. У місто рікою ринули кровожерні сорокухи і просто змели нещасну Сторожу.

Очолювала цю потужну зграю блискуча, золотаво-фіялкова Матір Шматуй-пазур, їдучи верхи на величезному, пишно прибраному зубощирі-скрадайлі. Коли всі гобліни навколо неї полягли в лютій січі, вона нап’яла віжки, розвернула свого зубощира і хрипко вереснула:

— Гайда, посестри! Ниньки наша вечеря — гоблінівські серця та бібліотекарська печінка! Що робити, знаєте. Уперед, сестриці! Уперед!

Сестриця Волопера згуртувала круг себе свою бойову зграю, те саме зробила і Сестриця Хриподзьоб, і всі дружно ринули до південних бон-доків. Тихим свистом і горловим квоктанням Сестриця Убийкіготь теж зібрала свою бойову рать. Вони мали рушати до північних бондоків, обнишпорюючи дорогою всі закутки і винищуючи всіх зустрічних гоблінів. Жадна душа не повинна була перешкоджати подальшому просуванню сорокух. Востаннє перелічивши поголівно усю свою зграю і віддавши останні вказівки, Сестриця Убийкіготь скомандувала наступати. За її спиною замкнулася могутня брама Багнищанської застави.

У сутінках ховалося і цвірінькало для хоробрості строкате збіговисько цівенят, що тільки вбивалися в колодочки, обростаючи брудно-жовтим пір’ям із пушком. Біля них, брязкаючи тонесенькими срібними ланцюжками, кволо попискували сухоребрі когути-сорокуни.

Щільно збившись докупи, загін сорокух покинув мостини Дороги Багнищем і вступив до Нижнього міста. Щоразу, досягаючи дорожньої розтоки, загін дрібнився на менші групи. На перехрестях вони ділилися знову і парами обшукували темні вузькі завулки та задвірки, перегукуючись між собою тихим свистом та притлумленими криками, а в кінці завулка знов збивалися докупи. Вулиця за вулицею, прохід за проходом, вони обнишпорили весь терен. Ніхто, крім переляканих городян, що визирали з вікон напіврозвалених осель, не потрапив на очі сорокухам.

Нижнє місто, принаймні обстежена його частина, було вільне від гоблінів. Сестриця Убийкіготь ладна була присягтися власним життям.

Їхня місія скінчилася, і патрульний загін рушив вузенькою вуличкою поміж високими будівлями до Крайріки. Звідти, з місця, де Західний мур міста впирався у річку, вони повернули до бон-доків.

Просто перед себе Сестриця Убийкіготь бачила інші строкаті бойові зграї, що вже місили багнисті береги біля виведених на поверхню труб, з чиїх жерл подеколи цідилася вода. Підійшовши ближче, вона розпізнала й саму Матір Шматуй-пазур: тамта окульбачила бойового зубощира-скрадайла. Коли вже стало чути голос курникової матки, Сестра Убийкіготь збагнула, що та звертається до зграї.