Читати книгу - "Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів"

островів пожиттєво відмовили б нам у в’їзді в Об’єднане Королівство за ганебне до неї відношення. Вони вчили мене їздити на всіх машинах нашого автопарку, не думаючи про то, що любу з них я можу в секунду перетворити на нерухомість. Острів Щастя і Ейфорії ніжно плив в океані гімна, і ми вирішили затягувати на цю територію потопаючих за його границями.

— В першу чергу треба рятувати жінок, — сказав я і зустрів повну підтримку екіпажу нашого Ноєвого Ковчегу. Я придумав виїжджати в місто на Нюшці — старій санітарній колимазі — і підбирати всіх потопаючих в суворих реаліях совдепу дівчат, забирати їх до нас на острів і тут вже видавати їм нове право на життя — з ким хочеш, скільки хочеш, як хочеш. А щоби зашорені комуністичними примітивізмами молоді створіння не вискочили по дорозі до своєї долі з машини — я запропонував відкрутити ручки від дверей салону зсередини. Звичайно, якщо починалася паніка і якась з принцес пробувала вистрибнути в вікно — вибігав Ангел Володя і випускав молоду пташку доживати свій вік у світі без сонця, а от хто доїжджав за границю королівства зла і ступав ногою на землю благословенну, землю вибраних Боженьком Людей... приходив туди знову і знову. Ні я, ні Вова, ні Вітя ніколи в житті не забудем загадкову постать, яка повергла нас в заціпеніння розміром свого декольте. У ньому спокійно можна було розмістити vip-ложу оперного театру плюс кіоск з морозивом. Її звали Іра Іпатьєва. В момент її виходу на нашу територію Сємьонич впав в кому і почав пити одеколон, щоб хоч якось прийти до себе. Такі Люди не мали права ходити по землі. Вони мали тільки літати, і ми готові були дати Ірі крила, і я, і Вовка, і Вітя, і навіть троє разом ми були готові окриляти її п’ять раз на день. Але Іра завжди говорила нам меседж:

— Я нє гатова вот так, штоби сразу аткрицца, мнє надо как-то прівикнуть к вам, што лі, разгавори, тіпа такоє всьо. Да, грудь у мєня бальшая, мєня всєгда мальчікі хатєлі, но ви другіє, я чуствую... — В цей момент ми всі і навіть Сємьонич дружно і в такт кивали головами: да, да, Іруся, ми другіє.

І вона привикала, спочатку з Вовчиком в машині начмеда, потім з Вітьою в машині командира, потім зі мною в обох машинах. Ми говорили дурниці, Іра свято вірила в них, я свято вірив в то, що вона вірить. Ми їли виноград і плювали кісточки на панель «Волги», вони провалювалися в систему вентиляції і на другий ранок, коли Вітя включав обдув, кісточки летіли в табло заспаному начмеду, помогаючи йому скорше прийти до себе. Іра так і залишилася зі своїми мегацицьками недослідженим індивідуумом для науковців нашого острова. Помацав ті глобуси тільки ваш відданий коментатор суворої армійської доби, але я впевнений — Вова з Вітьою також мали за собою ряд суттєвих досягнень, як, наприклад, — запхати руку під светр, або ненароком своєю ногою умудритися залізти до витоків її ніг і так далі. Одним словом, важка ретельна дослідницька робота. Її загадкова будова тіла залишила і глибокі рани в районі пахових шариків Віктора Колокольчікова, який бачив цю аномальну особу всього секунду біля гаражів, в момент її висадки, а його посадки для удобрення гімняками фазенди пострадалого в барокамері підполковника Мурла.

IX. Паштет і конференція

 

лужити в армії і служити армії — це дві великі різниці. Я не можу віднести свою службу ні до одного, ні до другого критерія. Я був в санаторії. У мене вирвалося таке означення і, видно, не просто так. Коли мене набирали з дому і просили до телефону, сестричка могла відповісти:

— Андрей Вікторовіч занят. Он іграєт в теніс.

Так що, Боженько Коханий, як я дякую тобі, що в момент моєї висадки з тролейбуса в Петрозаводську ти мав настрій кинути всевидячим оком в нашу карельську дупєнь і зробити мене черговий раз щасливим.

Лекції і конференції в госпіталі були улюбленим заняттям солдатів-роботяг, тобто тих, кого постійно припахували — чи то волочити тєлєжку з хавлом, чи то мурувати якийсь паркан, або просто збирати бички по території. Це було дві години законного сна в теплесенькому кінозалі. Лекторів запрошували тільки тих, хто міг перемогти своїм вокалом масовий храп. Хто не міг — не запрошували. В сумі до нас приїжджав тільки один лектор. Паштет був його асистентом і мав всіляко допомагати у висвітленні матеріалу для сплячої публіки. Хто не хотів спати — на лекції не ходили, і так виходило, що на лекціях не спали тільки лектор і Паштет. Геннадій Ровжин приїжджав до нас читати одну і ту саму лекцію шостий раз. Розрахунок був такий, що люди в госпіталі періодично міняються і той самий матеріал буде донесено до новоприбулої публіки. В нас в госпіталі контингент не мінявся, тому що командування любило і поважало тих, в кого вкладувало душу і давало практичні навики, наприклад Віті Колокольчікову, який розніс гімно на дачах абсолютно всіх офіцерів... Ну як таких кадрів відпускати? І тому людям прийшлося спати шостий раз під той самий супровід, і Паштет вирішив зробити хлопцям приємне і поміняти їм підклад. Дурної фантазії у молодого кандидата біологічних наук, який загримів в армію за спробу отруїти декана, самі розумієте, було, як над старим кефіром дрозофіл. По законах Совка — армія чомусь була альтернативою ув’язненню, тобто Паштету після цього прикрого (не для нього) інциденту дали вибір: якщо за місяць не підеш до війська — тоді: ТУРРМА-БЛЯТ, як казав один узбек. Недобрі вогники блиснули в маленьких очках репера, коли він традиційно відправився за соком для лектора у свої запилені кулуари.

Геннадій Ровжин мав одну особливість — він завжди просив на початку лекції стаканчик яблучного соку і потрошки відсьорбував з нього протягом години. В залі погасло світло, Геннадій Валентинович зайняв своє звичне місце за трибуною, зал, натомість, так само звично моментально погрузився в сон. Паштет виніс лектору сок і поставив його на край трибуни з лівого боку, що логічно вказувало на ліворукість нашого героя. Ровжин натхненно розказував про переваги соціалістичного суспільства над капіталістичним і довго, зажмуривши очі, перераховував усі гріхи імперіалізму перед пригнобленими народами Заходу. Народ почав крім храпу видавати на-гора маленькі дози метану, який розслаблені штуцери, не контрольовані заспаним