Читати книгу - "Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко"

Спекотний день змінився задушливим вечором і втомлене сонце почало хилитися до верхівок дерев, які росли навколо клініки. О восьмій Влад не витримав, підхопив телефон і набрав Лері повідомлення:

«Як почуваєшся, кохана?»

Відправивши повідомлення, Влад напружено вдивлявся в екран і чекав. Під текстом з’явилася позначка «Прочитано». А вже за хвилину телефон пискнув коротким звуковим сигналом і висвітив відповідь.

Лера: «Я приїду до тебе завтра.»

Ночі в клініці завжди здавалися Владу страшенно довгими. Проте сьогоднішня взагалі була нескінченною. Влад прислухався до тиші і прокручував у голові події минулого дня. Хотілося побачити Леру. Пригорнути її до серця і вибачитися за болючі слова. А потім зацілувати її всю і більше ніколи не дозволяти собі подібної поведінки з коханою.

Влад зміг заснути лише на світанку, але вже о сьомій прокинувся і почав з нетерпінням чекати Леру. Простягнувши руку до тумбочки біля ліжка, він витягнув з шухлядки коробочку з обручкою і відкрив її. В ніч аварії коробочка дивом не загубилася. І Влад зрадів, коли позавчора випадково знайшов її серед своїх особистих речей. Він нікому не казав про свої наміри і підозрював, що батьки не бачили обручку. Медсестри лікарні поклали її разом з годинником і гаманцем в дорожню сумку, яка теж вціліла в аварії і потім була доставлена в палату. Влад кілька секунд дивився на обручку, а потім закрив коробочку і повернув її у шухлядку. Зараз не найкращий час робити Лері пропозицію.

Тишу палати порушив стук у двері, а потім вони відчинилися і на порозі з’явилася Лера. В синіх джинсах і темно-рожевій футболці вона виглядала неймовірно тендітною. Проте обличчя дівчини було блідим, а її очі виглядали заплаканими. Влад зрозумів, що Лера теж не спала всю ніч і з новою силою зненавидів себе за необережні слова.

— Привіт, — Лера зачинила двері і повільно підійшла до ліжка, опустивши очі.

— Привіт, кохана, — Влад протягнув руку і лагідно огорнув пальцями долоньку дівчини, яка чомусь помітно тремтіла. — Нарешті ти знову поруч. Пробач за вчорашнє. Я сам себе прибити готовий.

Лера нічого не відповіла і тихо перевела подих. Влад помітив, що вона не нахилилася до нього за поцілунком, не обійняла. Ця дистанція насторожила.

— Досі сердишся? — Влад став похмурим, вдивляючись в її обличчя.

— Ні, — пальчики Лери почали ще дужче тремтіти в долоні Влада.

— Ти сама на себе не схожа. Подивись на мене. Що таке?

— Нам треба… поговорити, — Лера нарешті зустріла погляд Влада і повільно звільнила руку з його долоні, відступивши від ліжка на пару кроків. — Я багато думала. І знаєш… Я не готова до такого життя.

— Ти про що?

— Про твій діагноз. Я не готова до стосунків з хлопцем, який… не може ходити. Це не для мене. Я не хочу так.

Влад настільки не чекав цих слів, що вони буквально прибили його до ліжка, змусивши заклякнути на місці. Спиною пройшовся моторошний холодок, який дістався до самого серця і безжально стиснув його, вичавивши всі фарби життя.

— Я думала, що ти одужаєш, — Лера зблідла ще більше, але не відвела очей. — А коли зрозуміла, що ні… Я хочу нормального життя.

— Маленька, — говорити було боляче, але Влад змусив себе це зробити. — Я подарую тобі найкраще життя, обіцяю! Разом ми все зможемо.

— Разом? — Лера закусила губу і зробила глибокий вдих, неначе намагаючись зібратися з силами. — А яким буде наше з тобою «разом» тепер? Ми зможемо разом купатися чи ходити на пляж? Ти зможеш носити мене на руках? Чи кохатися зі мною так само як раніше? Ні. Ти не зможеш цього.

— Але я кохаю тебе, — прошепотів Влад. — Ти потрібна мені, Леро!

— Батьки про тебе подбають. Нам було добре, але тепер… Я просто не витримаю тебе такого. Тому я… йду.

Лера вимовила останнє слово майже пошепки, проте Владу воно здалося аж занадто гучним. Хотілося прокинутись. Перервати цей жахливий кошмар і повернутися до реальності. Але кошмар не бажав закінчуватись.

— Ти… Мене кидаєш? Ні, я не вірю, — Влад заперечно похитав головою, зупинивши погляд на блідому обличчі Лери. — Ти казала, що кохаєш мене!

— Мабуть, мої почуття не такі сильні як здавалося.

— Не кажи так, — Владу остаточно перехопило подих і він простягнув до дівчини руку, проте не зміг дотягнутися. — Йди до мене. Хочу обійняти тебе, поцілувати. Вигнати з твоєї голови ці дурні думки. Йди сюди, кохана.

— Я хочу, щоб ти був щасливим, — сірі очі Лери наповнилися сльозами, але вона відійшла ще далі від ліжка. — Не зможу щодня бачити тебе таким.

— А я не зможу бути щасливим без тебе.

— Моє рішення остаточне, — обличчя дівчини стало рішучим і вона впевнено витерла сльози. — Між нами все. Вибач.

Влад відчув, що Лера не змінить рішення і від цього стало страшно. В грудях утворилася холодна порожнеча, в якій загубилося серце і всі мрії. А у голові почав крутитися барвистий калейдоскоп спогадів, які зараз здавалися епізодами із зовсім іншого життя. Перша зустріч з Лерою та яскраві шкільні роки. Випускний, юність, усвідомлення почуттів і перший поцілунок. Незабутня перша ніч, яка назавжди закарбувалася в пам’яті. Солодкий період, в якому вони з Лерою були щасливі попри всі життєві негаразди. Пристрасні ночі, коли вони розчинялися одне в одному. І нарешті — рішення пов’язати з Лерою своє життя. Зробити її своєю назавжди, разом планувати майбутнє, народжувати дітей. Де все це тепер? Влад стиснув зуби, намагаючись дихати глибше… Хоча б просто дихати. Проте ставало лише гірше.