Читати книгу - "Лялька, або Бухгалтер на вимогу, Анна Пахомова"

Епілог

Артур

Коли адвокат зателефонував і повідомив що Назару Сомову дали десять років реального строку, я врешті відчув полегшення. Сімейство Сомових перевіряли соціальні служби, дітей  у них відібрали. Миколай теж пішов під суд за розбещення неповнолітніх, як і його збоченець син. Сподіваюсь більше ми про них нічого не почуємо.

Тільки зібрався набрати Віолетту  і повідомити їй цю звістку, як телефон сам озвався мелодією.

- Так, кохана, - з посмішкою прийняв виклик. У нас часто таке бувало – ми думали про дзвінок один одному одночасно. Спочатку я сприймав це як збіги. Потім вирішив, що все таки між нами існує якийсь глибинний зв'язок. Вміння відчувати одне одного на відстані.

- Мама Ліна прислала запрошення на показ,  - радо прощебетала моя скалка. – Вже не терпиться побачити її на подіумі…

- Ти бачила увесь той одяг вже тисячі разів, - фиркнув я. Жінки. Що зміниться  з того, що їх сукні будуть не на манекенах, а на живих людях? Але пам’ятаючи як це важливо для матері і коханої, додав: - Впевнений це буде феєричне шоу. Ви вклали багато зусиль.

- Дякую. Показ через тиждень, не забудь. Ти з’явишся сьогодні  в офісі? – змінила тему Віолетта.

-  А треба?

- Ще й як!

- У мене ще зустріч, - я зиркнув з досадою у відкритий блокнот, де була запланована ще одна розмова з клієнтами. Я б звісно провів цей час з більшою користю. Наприклад, влаштував би нараду з своїм бухгалтером. – Заберу тебе через три години.

- Домовились.

Дівчина поклала слухавку. І  я тільки зараз зрозумів, що щось в її тоні мене збентежило. Але що? От скалка, тепер буду три години думати тільки про неї. Хоч я  і так за ці чотири місця що ми живемо поруч більшість часу думаю про неї.

Чи знав я коли-небудь що таке кохання? Думав, що гарне ставлення до Кітті то і є кохання. Але ні. До неї  я просто відчував приязнь і симпатію. Кітті, до речі, одужала і покинула країну. Разом з братом. Чи не братом. Хто їх розбере. Я особисто не зосереджувався на цьому питанні.  

Більше мене хвилювало відкриття, що мої стосунки з нареченою були холодні. Це зовсім не те всепоглинаюче і спопеляюче відчуття, що породжує в мені Віолетта. І чим більше я її пізнаю, тим більше прикипаю до неї серцем.

Вже б давно потягнув її до РАГСу, але вона все опирається. Хоч ми обоє і розуміємо, що нікуди вона не подінеться, і все одно вийде за мене заміж. Я намагаюсь просто не тиснути на кохану. Саме так, як радить моя мама. Я просто купив штендер і написав на ньому крейдою запитання: ти вийдеш за мене?

А Віолетті сказав, що буду її переконувати сказати «так». І чесно переконую. Щоночі і щоранку, і буває  в день… Відчуваю, що рано чи пізно ця твердиня здасться. Та будемо відвертими, я не відрізняюсь великим терпінням. Тиждень питання висить відкритим, я може бути скоро той штендер полетить на смітник.

«Я вже вдома», - раптом прийшло СМС від Віолетти. Це мене збентежило ще дужче. Домовлялись же не так. Нашвидку перепросив у клієнта, який вже годину розпинався про свій бізнес. І теж рвонув додому. Відчуття було, що щось не так.

Долетів я до нашої квартири за півгодини. Якесь нетерпіння підганяло мене.

Руда виявилась у вітальні.

- Артур, - дівчина стояла посеред кімнати. – Ти сьогодні швидше повернувся.

- Ти вмієш цьому посприяти, - цупко роздивлявся свою дівчину з усіх боків. Що сталось? Що змінилось? Все те саме рудюче волосся, кольором як морква.  Так Віолетта нагадала мені про обставини нашого знайомства… І мушу визнати я тоді влучно її назвав. Морквинка.

Фігура. Така сама. Ці звабливі вигини стегон,  і тонка талія. Все на місці. І лукава посмішка. Стоп. А чого це вона така усміхнена?

- Віолетто, що відбувається? – я занервував.

- Я прийняла рішення, - дівчина відступила  вбік, відкриваючи мені чорну грифельну дошку штендера, де під моїм питанням було виведене великими літерами «ТАК» і домальовано кілька рожевих сердечок.  – Ти ж ще не передумав?

- Ще ні.

- А міг? – в її голосі з’явилась настороженість і натяк на образу. Та що з нею коїться то?

- Навіть не мрій! – рикнув на дівчину і сунувся на неї. – Ти від мене нікуди не дінешся.

- Що ти задумав? – взагалі то задумав одягнути їй на палець обручку, що заздалегідь куплена лежить в тумбочці. Але не зайве буде  їй трішки понервувати.

- Будеш зараз відпрацьовувати за кожну витрачену мною нервову клітину, - грізно пообіцяв Віолетті, і підхопивши її на руки поніс до спальні.

Вона залящала, і спробувала вирватись. Ага. Розігналась.

- Артур полегше! – забурчала вона.

- Ти знала на що погоджувалась, - я трішки різкувато кинув її на м’який матрац, і придавив зверху тілом до ліжка. Поки Віолетта звивалась і пручалась, намацав обручку, та перехопив дівочу руку.

Зрозумівши, що я намагаюсь зробити дівчина перестала брикатись. І слухняно дозволила одягнути собі на пальця золотий обідок.

-  Я люблю тебе, - захекано промовила роздивляючись кільце на своєму пальці.

-  А я тебе. А тепер поясни що ще не так. По очиськах твоїх бачу…

- Це не стосується нас на пряму, - дівчина зітхнула. – Я просто бачила сьогодні маму. Свою маму.

- І?

- Вона запрошує нас  в гості.

- Так це ж чудово!  - я справді не розумів Віолеттиних переживань. Нарешті після того, як пастир сів за грати майбутня теща стала приходити до тями і загадала що  у неї є донька.

- Ти не проти? – перепитала Віолетта. Іноді я не розумію її. От як зараз. Вона бентежиться і ніяковіє.

- Та я навпаки радий. Тебе це мучило з середини, а тепер з’явився шанс все налагодити, - я піднявся з ліжка, і потягнув скалку за собою. -    Найбільше в світі я хочу щоб ти була щасливою, мала. І робитиму для цього все можливе.

- Так приємно це чути, - Віолетта притиснулась до моїх, ховаючись в моїх обіймах. – Люблю тебе безмежно.

Ми притихли, слухаючи як стукають в одному ритмі наші серця. І ця мить, раптом зрозумів я, вона краща ніж секс. Бо я розчинався в Віолетті, і відшукував себе знову.  І впевнений вона відчувала те саме. Ми одне ціле.  Назавжди.