Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

— Привіт, Віто. Давно не бачилися з тобою, — він сідає поруч.

У мене відчуття, що я вперше бачу цю людину. Поправка — справжньою. Як усе-таки грається з нами сприйняття, Олексій навіть сорочки носить однакові, але після всіх жахів, які мені про нього відкрили сини, я зовсім не впізнаю його.

І куди запропастився Дамір?

На секунду я потопаю в паніці, що все це сплановано… Що Дамір приїхав до мене, змусив мене пробачити його, майже зробив своєю дружиною, щоб віддати Владу своєму батькові-тирану… Паніка стискає горло, тому що за стільки місяців поневірянь і сподівань я опинилася там, де й була спочатку. Олексій, від якого я всіма правдами і неправдами трималася на відстані, сидить за півметра від мене.

— Вітаю, — киває він на мій живіт.

Сховати його неможливо навіть під плюс-сайз курткою.

— Випадково зайти вирішили? — виривається у мене саркастична заява.

Усередині тремчу, а вдаю бойову дівчину.

— З тобою побачитися хотів, — простодушно заявляє він. Доводиться нагадувати собі, що він — чудовисько. — Познайомитися з онукою своєю хотів.

Звідки він знає, що в мене буде дівчинка? Моя голова зараз розлетиться на частини від напруги. І де Дамір?!

— Віта, — починає він м'яко так, накриваючи мою долоню рукою, — мені здається, що нам потрібно поговорити з тобою. Я знаю, що мої сини дечим із тобою поділилися. Але я запевняю тебе, що вони… Вони перебільшили, серйозно.

— Перебільшили? — піднімаю брови.

Мені хочеться піти. Але чи далеко я піду на восьмому місяці вагітності?

Я все-таки піднімаюся.

Не бажаю я нічого слухати.

Піднімаюся і відчуваю глухий хлопок у животі. Відчуття таке, ніби напружені нутрощі раптом розслабилися. Я начебто щось таке читала. Але що? Голова болить, емоції метушаться по черепній коробці, заважаючи мені осмислити. Відповідь приходить разом із теплою рідиною, яка стікає по внутрішній поверхні моїх стегон під джинсами. «О ні!» — єдине, що спадає мені на думку. Ще занадто рано!

Колись ми, звісно, посміємося над нелюбов'ю Влади до РАГСу, посміємося і з того, що дівчинка, безумовно, схильна до феєричних появ, навіть якщо вони до жаху лякають її матусю. Але це все буде пізніше, а зараз я до смерті налякана — і не хочу їхати в лікарню з цією людиною. Але що мені залишається? Даміра немає, а Олексій підхоплює мене, щось говорить мені на саме вухо. Мені здається, що я зараз втрачу свідомість.

Але робити цього мені в жодному разі не можна. Я маю все контролювати.

— У пологовий будинок? — запитує Олексій.

Я киваю і даю йому проводити мене до самих дверей. Я сідаю в позашляховик, на заднє сидіння, обіймаючи животик і закликаючи Владу почекати ще трохи. Якщо доїдемо до пологового будинку, буде легше. Там я скажу медикам, щоб ніколи не підпускали до мене цю людину. Незважаючи на біль, я уважно стежу за ним і ні на один відсоток не вірю, що він переживає за мене. Хіба що переживає, як за посудину, яка виношує його онуку. Не отримає Олексій її!

— Віта, все буде добре.

— Куди ти подів мого чоловіка? — запитую я, відкинувши уявну пристойність.

Перший шок минув і я повертаюся до константи свого нового світу — Даміра.

Він би не став зраджувати.

Якщо він не поруч, значить не може бути поруч. Але де він?!

— З ним усе нормально. Я просто хотів поговорити з тобою віч-на-віч.

Я відстороняюся, коли Олексій намагається обійняти мене за плечі. До чого ж боляче. До чого огидно перебувати з ним! Збувається найгірший кошмар, у чужому місті абсолютно ні до кого звернутися. Позашляховик мчить вулицями, несучи мене геть від коханого Даміра.

Я тримаюся. Тримаюся заради Влади, хоча внизу живота все наче горить вогнем, тягне до жаху, і зігнутися хочеться, і впасти на спину, аби ж цей біль минув…

Я встигаю побачити перед собою будівлю пологового будинку, а потім на мою свідомість починає наповзати темрява.

***

Дамір прокидається на холодній підлозі.

На дорозі…

Прокидається від ляпаса.

Так його намагається привести до тями жінка в яскраво-рожевій куртці.

— Ви як? Швидку викликати?

Перше, що він відчуває, холодний вітер на обличчі.

Дамір різко розплющує очі і спогади нападають на його свідомість.

Віталіна, Влада, його батько. Він піднімається, швидко й невпопад дякує жінці, яка не пройшла повз. Дамір, звісно, і сам по собі прокинувся б, але час… Усе вирішував час. Ця незнайомка, можливо, допоможе йому врятувати ситуацію, врятувати Віталіну і дитину.

Повернувшись у хол, Дамір нікого там не знаходить. Це було б диво, якби Віта чекала на нього тут, але він усе одно психує. Дамір набирає номер Віти, але й тут інтуїція його не обманює — телефон вимкнений, як він і очікував.

Вийшовши на повітря, Дамір крокує до автомобіля, намагаючись ігнорувати емоції. У голові в нього твориться цілий шторм, але якщо він дозволить собі подумати про це, то страх стане паралізуючим. Він мислить, як мислить батько. Тому потрібна не Віталіна, йому потрібна Влада. Вони обидві поки що в безпеці. І час до пологів — його «золота година», щоб повернути свою сім'ю.

Він набирає братові.

На щастя, він хоча б на місці, і телефон не ввімкнув на беззвучний режим.

— Привіт, уже можна вітати щасливих молодят? — запитує брат. Даміра дратує його легковажний тон просто тому що він весь на голках. — Шампанське купив?

— Він тут. Батько.

— Що?

У салоні стає тепліше, Даміру здається, що розморожується і його здатність нормально думати. Батько знайшов їх по реєстрації в РАГСі. Точно. Не варто було їм із Віталіною подавати заяву. Дамір втратив пильність, розніжився, заспокоївся в умиротворенні, яке на нього накочувало поруч із Віталіною…

Мабуть, батько пробив їхні прізвища по закритих базах, усвідомлюючи, що вони захочуть розписатися ще до народження Влади. Далі справа техніки — подзвонив Даміру, змусив його відійти (а тонкий все-таки хід, Дамір не став би говорити з ним при Віті, щоб не хвилювати її зайвий раз), а потім відвіз її кудись.