Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

— Як по-вашому, це правда? Вона причетна до цього смердючого діла?

— Боюся, що так.

Він вкинув до рота таблетку від печії і, спопеляючи мене поглядом, так люто захрумтів нею, наче гриз мої кістки.

— Та це ж чортзна-що. Ви ж нібито її друг. Яка мерзота!

— Стривайте. Я не сказав, що вона вплуталась у це свідомо. Зовсім ні. Але оте, про що тут пишуть, справді робила. Передавала вказівки і все таке.

— А вам до цього байдужісінько, еге ж? Боже мій, та їй же можуть десять років приклепати. А то й більше.— Він висмикнув у мене з рук газети.— Ви знаєте її приятелів. Отих панів з грубими гаманами. Ходім до бару, будемо дзвонити. Дівчиську потрібні тямущіші законники, ніж я можу найняти.

Я був ще надто кволий, і Джо Беллові довелось допомогти мені одягтися. У барі він спорядив мене до телефонної будки коньячним келишком, повним монет, і потрійним мартіні. Та я ніяк не міг надумати, кому подзвонити. Жозе був у Вашінгтоні, і я не мав уявлення, де його там шукати. Расті Тролерові? Ні, тільки не цьому вилупкові! Але ж яких інших її друзів я знаю? Мабуть, вона таки правду казала, що не має друзів,— так і виходить.

Я замовив Креств’ю-5-6958 у Беверлі-Хіллз[16] — номер О. Дж. Бермана, що його дала мені міжміська довідкова служба. Там відповіли, що містерові Берману саме роблять масаж і його не можна турбувати: даруйте, подзвоніть пізніше. Джо Белл аж затрусився з люті: мовляв, треба було сказати, що це питання життя чи смерті,— і примусив мене подзвонити Расті. Спочатку я мав нагоду поговорити з дворецьким містера Тролера.

— Містер і місіс Тролери вечеряють,— повідомив він.— Може, їм щось переказати?

Джо Белл гримнув у трубку:

— Це невідкладна справа, містере! Йдеться про життя людини!

Кінець кінцем я усвідомив, що розмовляю з колишньою Мег Уайлдвуд чи, точніше, слухаю її.

— Ви що, здуріли? — гнівно вигукнула вона.— Та ми з чоловіком до суду притягнемо кожного, хто спробує приплести наше ім’я до тієї па-па-паскудної де-де-дегенератки. Я завжди знала, що вона таки на-на-наркоманка й що моральності в неї не більше, ніж у суки в тічку. Саме за гратами їй і місце. І чоловік мій згоден з цим на тисячу відсотків. Ми так-таки до суду притягнемо кожного...

Поклавши трубку, я згадав про старого Дока ген у Тьюліпі, штат Техас. Але ні, Холлі ніколи не подарує мені, якщо я йому подзвоню; та де там — просто вб’є мене.

Я знову замовив Каліфорнію. Лінія була зайнята, все зайнята, зайнята, і на той час, як мене з’єднали з О. Дж. Берманом, я вже вихилив стільки мартіні, що він мусив сам пояснювати мені, чого я до нього дзвоню.

— З приводу манюні, так? Я все уже знаю. І вже мав розмову з Іггі Файтелстайном. Іггі — найперший адвокат у Нью-Йорку. Я йому сказав: «Іггі, подбай про все і надішли мені рахунок, тільки ніде не згадуй мого ім’я, розумієш?» Я, бачте, ніби в боргу перед манюнею. Не те щоб я їй щось там заборгував, але ж треба увійти в її становище. Вона навіжена. Облудна. Але облудна самою своєю вдачею, розумієте? Ну, так чи так, а її звільнять під поруку в десять тисяч. Не тривожтеся, Іггі ще сьогодні витягне її звідти. Я не здивуюсь, якщо вона уже тепер вдома.

Та вдома її не було; не повернулася вона й наступного ранку, коли я прийшов нагодувати її кота. Ключа я не мав, а тому спустився пожежними сходами й заліз до помешкання у вікно. Кіт був у спальні, але не сам: нахилившись над розчиненою валізою, там стояв якийсь чоловік. Я переступив через підвіконня, і ми обидва, запідозривши один в одному злодія, обмінялися настороженими поглядами. Незнайомець мав гарне обличчя, гладко зачесане лискуче волосся і дуже скидався на Жозе; та й речі, що їх він складав до валізи, належали Жозе: то була частина його гардеробу, що зберігалась у Холлі, і вона без кінця клопоталася тими костюмами та черевиками, несучи їх то чистити, то лагодити. І вже певний, яка буде відповідь, я спитав його:

— Вас прислав містер Ібарра-Йєгер?

— Я її кузен,— сказав він з обережною усмішкою і таким жахливим акцентом, що я насилу зрозумів його.

— А де сам Жозе?

Він повторив моє запитання, ніби перекладаючи його на іншу мову.

— A-а, де вона? Вона чекає,— відповів і, неначе позбувшись мене, знову взявся до валізи.

Отже, дипломат збирався накивати п’ятами. Ну що ж, мене це не здивувало й анітрохи не засмутило. Та все ж таки, яка підлота.

— Його б годилося відшмагати батогом.

Кузен захихотів; він напевне зрозумів мене. Зачинивши валізу, він витяг з кишені листа.

— Моя кузен, вона просив залишати це для її подруг. Ви зробить ласку?

На конверті було нашвидкуруч нашкрябано: «Для міс X. Голайтлі. Через довірену особу».

Я сів на ліжко Холлі, пригорнув до себе її кота й усім своїм єством відчув такий біль за неї, який відчула б і вона сама.

— Так, я зроблю ласку.

І зробив, хоч як мені не хотілося. Але забракло мужності знищити того листа, а згодом сили волі, щоб не витягти його з кишені, коли Холлі дуже обережно запитала мене, чи не маю я часом якоїсь звістки від Жозе. То було вранці третього дня; я сидів біля її ліжка в пропахлій йодом і суднами лікарняній палаті. Її поклали туди першої ж ночі після арешту.

— Ну що ж, любий,— привітала вона мене, коли я навшпиньках підійшов до неї, несучи в руках блок сигарет «Пікаюн» та букетик осінніх фіалок,— я таки втратила нащадка.