Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Несподівана тиша змусила мене опам’ятатись. Я сиділа серед грубо обтесаного каміння, засапавшись, закинувши голову й роззявивши рота. У вухах стугоніла кров — моя власна кров. Груди аж трусилися; кожен порух завдавав болю. Хоч довкола було темно, я знала, що хлопці поряд — тут-таки, у вузькому коридорі. Мені було чути їхнє дихання.
Ми лежали купою одне на одному. Повітря було холодне, пахло квасним, але нестерпний запах крові зник.
— Джордж, — простогнала я, — з тобою все гаразд?
— Ні. Хтось придавив мені сідницями ногу.
Я сердито посунулась.
— Я про плазму! Тебе ж зачепило!
— О, так... Дякую. Руку не зачепило, а от куртку, здається, попсувало серйозно...
— От і чудово. Ця твоя куртка просто огидна!.. У кого є ліхтарик? Свій я загубила...
— Я теж, — обізвався Локвуд.
— У мене. — Джордж клацнув кнопкою.
Веселішого видовища — ще й у промінні ліхтарика — ви, напевно, ніколи не бачили. Я просто-таки сиділа верхи на Джорджеві — очі в обох вирячені, волосся позлипалось від поту. Там, де плазма хлюпнула на Джорджів рукав, залишились зеленкувато-білі плями; вони курилися димком — як і рапіра біля моїх ніг. Поглянувши вниз, я побачила, що мої черевики й леґінси так само поплямовані плазмою.
Локвудові, одначе, дісталось найменше від усіх — йому лише трохи зіпсувало пальто й підпалило самісінький кінчик чуба. Проте його обличчя не розчервонілось, як у Джорджа, а навпаки — зблідло. Ми з Джорджем стогнали й хрипіли, а він дихав спокійно та розмірено. Ось він зняв свої окуляри: його темні очі зблиснули. Рот також був міцно стулений. Я бачила, що він загнав усі свої страхи кудись углиб, витіснивши їх твердістю й спокоєм. Тільки в його обличчі з’явилося щось нове, невідоме досі...
— Отже, — промовив він, — куди ми потрапили?
Локвуд посвітив назад, у бік дерев’яної віконниці. Ще кілька секунд тому сюди проникали широкі, мов пальці, потоки крові. Тепер панель була суха, запилюжена й без жодної плями — так, немовби нічого й не сталося. Якби ми повернулися до кімнати, то, безперечно, побачили б там зразкову чистоту. Та жодному з нас це не спало на думку.
Локвуд сів і заходився поправляти свої ланцюги.
— Усе не так погано, — зауважив він. — Ми загубили важкі ланцюги й робочі торбини. Але в нас є рапіри, залізо й срібні печатки. А найголовніше — ми знайшли те, що шукали.
Я поглянула на чисту, спокійну поверхню панелі:
— Чому ж привид не погнався за нами? Вони ж уміють пробиратися крізь стіни...
Локвуд стенув плечима:
— Часом буває так, що Гість прив’язаний до місця, де він спіткав свою смерть. Отож, коли ми покинули кімнату, він залишився всередині й заспокоївся...
Я з сумнівом поглянула на нього:
— Ти в цьому впевнений?
— Ні.
— Ось вам відповідь, — утрутився Джордж і ворухнув ліхтариком. — Бачите кільце, за допомогою якого ми зачинили прохід? Воно залізне. А тут у віконницю настромлено залізного пруття. А цегла, якою викладено прохід, теж стародавня... Можливо, хтось захищав це місце саме від цього Гостя.
Він крутнув ліхтариком, показуючи нам місце, де ми опинились. То був вузький коридор, викладений старими довгастими цеглинами. По короткій відстані він завертав на захід, до тієї самої міцної стіни, позначеної на Джорджевих планах. Тут коридор повертав праворуч — і замість цегли вже виднілося міцне тесане каміння. Його майже суціль затягло павутинням, яке звисало зі стелі аж до підлоги, наче товсті сірі штори.
— Набридли вже ці павуки, — поскаржилась я.
— Тут їх ще не дуже багато, — відповів Локвуд, — бо тут повно заліза. Та коли ми звернемо за ріг, то опинимось у давній монастирській будівлі, а отже, наблизимось до Джерела. Там буде більше й павуків, і потужніших проявів. Відтепер, тільки-но щось з’явиться, відразу берімося за зброю.
Ми підхопились. Я повернула рапіру Джорджеві й витягла свою. Мій ліхтарик лежав на цегляній підлозі, але його лампочка розбилася. Локвуд десь загубив свого ліхтарика, а лампочка в Джорджевому потроху згасала.
— Побережи його, — порадив Локвуд, дістав свічки і розділив їх між нами. Їхні ґнотики спалахнули високими гірчично-жовтими вогниками. — Чудовий індикатор для пошуку потойбічних сил. Стежте за ними, — додав він.
— Шкода, що в нас немає з собою клітки з котом, як у Тома Ротвела, — зауважив Джордж. — Коти — найчутливіші з усіх індикаторів.
— Не можу повірити, що Джерело не в Червоній Кімнаті, — сказала я. — Цей Гість був такий сильний!
— І дивний, — додав Джордж. — Поєднання Полтерґейста з Перевертнем. Це щось новеньке.
— Аж ніяк. Це звичайнісінький Перевертень. — Локвуд витяг руку зі свічкою вперед, у напрямку повороту. — Він не володіє навіть телекінезом.
— Як тоді йому вдалося зачинити й замкнути двері? — заперечила я.
— Йому? — перепитав Локвуд. — Я так не думаю.
— Стривай! — мій похмурий погляд уперся йому в спину. — Ти думаєш, що це зробив інший привид? — Мені раптово сяйнула думка. — Чи може... хтось живий? Навмисне замкнув нас? Тоді, виходить, це був...
— Ферфекс або Старкінс,— присвиснувши закінчив Джордж.
— Але ж вони не могли прийти сюди! — наполягала я. — Ще й уночі!
— Старкінс — ні... — відповів Локвуд. — Мерщій, мерщій! У нас повно роботи.
Я вирячилась на нього:
— То це Ферфекс? Але навіщо? Локвуде!..
Він підняв руку, подаючи мені знак мовчати. Він уже був біля повороту й саме нахилився, щоб пробратись повз павутиння. Коли він підняв свічку, десятки маленьких чорних павучків кинулись на всі боки, рятуючись від яскравого світла.
— Тут помітно холодніше, — зауважив він. — Відразу за місцем, де закінчується цегла. І ніби чути сморід, і почуваєшся якось гірше... Ану, Джордж, перевір температуру.
Джордж проштовхався повз мене і взявся за виміри. Я неохоче рушила за ним.
— Я розумію, що Ферфекс тобі не до вподоби, — мовила я, — але ж він не божевільний...
— Звичайно, не божевільний, — підтвердив Локвуд. — Є якась різниця, Джордж?
— Температура швидко падає. Від дев’яти до п’яти градусів.
Локвуд кивнув:
— І все це — тут, у коридорі. А коли увійдемо всередину, буде ще холодніше.
Він показав на арку попереду — чорну,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сходи, що кричать, Джонатан Страуд», після закриття браузера.