Читати книгу - "Випадковий наречений, Аніта Русанова"

- Відпусти, вже маю йти збиратись . - Сказала я якомога рівніше, стримуючи шалений потік емоцій.

- Ти чого? Щось сталось? - Запитав Макс, явно з непокоєнням. Дуже хотіла сказати, що я чула всю розмову, але зрозуміла, що мною зараз керують емоції, а здоровий глузд від'їжджав в сторону. Треба спочатку обдумати все, а лиш потім говорити.

- Ні, все добре. - Сказала я, вичавлюючи подобу посмішки. - Просто треба йти збиратись. Ми ж ще маємо заїхати за Ірою, і встигнути на літак. - Нагадала йому. 

- Так, ти права. Тоді я теж піду збиратись. - Сказав Макс, і подався вперед для поцілунку. Я швидко повернула голову і його губи ковзнули щокою. Зашарівшись, я пішла до кімнати. Зачинила двері, і дозволи емоціям накрити з головою.

Сльози котились щоками, обпалюючи їх. Знову довірилась людині і знову обпеклась. Хоч Макс і доводить, що можу йому довіряти, але я не можу так вчинити з ні в чому не винною дитиною. Його дитиною. Так сяк зібравши себе до купи, я попрямувала до  шафи, дістала сині потерті джинси та гарний топ із привабливим декольте. Волосся залишила розпущеним з природньою укладкою. Трохи нанесла макіяжу, аби сховати розпухлі очі від сліз, одягула окуляри, і глянула в дзеркало. Від дівчини чиї очі горіли бажанням, та подобою кохання, не лишилось і сліду. Зараз я знову бачу перед собою зламану дівчину.. Та я можу бути і сильною. І буду.

- Ти готова? - Зипитав Макс, заходячи в кімнату. Як і завжди він виглядав гарно. Проста чорна фуболка поло, потерті сині джинси. Ми виглядали наче сім'я.. Чорт!... Але цього не буде. Вже ніколи не буде. Я не стану руйнувати мрію Макса про щасливу сім'ю. Сльози знову виступили на очах, але я швидко змахнула їх рукою, поки їх не помітив Макс. 

- Так. - Сказала я, підходячи до валізи, та Макс перехопив валізу із рук і пішов до виходу.

Зараз він вже не виглядав таким впевненим як тоді в коридорі. Виглядав розгублено, і схвильовано. В тиші ми вийшли з квартири, і так само в тиші їхали до Іри. Я скинула їй смс, що ми вже під'їжджаємо, і щойно опинившись біля під'їзду, помітила Іру з валізою. Вона теж виглядала, відветро кажучи, погано. Синці під очима, які не врятувала навіть косметика, червоні припухлі очі. Іра швиденько сіла в авто, поки Макс завантажував її валізу в багажник.

- Привіт. - Мовила Іра, закриваючи двері.

- Привіт. Ти як? - Запитала я, обертаючись до подруги.

- Не дуже. Але ти схоже теж. - Сказала Іра, вдивляючись в моє обличчя. - Щось сталось?

- Потім. - Відмахнувшись, сказала я, адже Макс вже відчиняв двері з водійської сторони. Не хочу при ньому розповідати Ірі причини свого поганого настрою і хвилювання. 

До аеропорту ми їхали мовчки. Усім в авто було про що думати, тому ніхто не наважувався виринати зі своїх думок. Лиш інколи Макс та Іра перекидались парою слів. А я не мала бажання щось говорити чи підтримувати розмову. Доїхавши до аеропорту, Макс допоміг з валізами.

- Якщо таки потрібна буде моя допомога, дзвони. - Сказав Макс, обіймаючи. Подався вперед для поцілунку, а я не стала пручатись. Це наш останній поцілунок, і я хотіла запам'ятати його. Тому вкладаючи усі свої емоції, цілувала. Жадібно, пристрасно.. Знову мурахи, тремтіння, бажання, яке стягувало внизу.. Відсторонилась. Макс так і тримав мене в своїх обіймах, жадібно пожираючи очима. 

- Дякую. За все. Ти дуже хороший, і я рада, що познайомилась із тобою. - Сказала слова прощання, коротко і швидко поцілувала його, і користуючись моментом збентеження Макса відвернулась, прямуючи до будівлі аеропорту. Іра йшла слідом. Нічого не питала. Вдячна їй за це. Справді. Зараз я надто слабка, щоб говорити. Змахнула сльози і твердою ходою, на тремтячих ногах, рушила в середину..