Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Ну що ж. Якщо я самостійно заблокувала здатність приймати елементи — не знаючи як це зробила, то, мабуть, мені доведеться виправити це — теж не знаючи як. Звучить досить божевільно, але іншого виходу немає. Якщо бар’єр усередині мене, то й руйнувати його доведеться мені самій.

Топаз і Рубер також мовчали, даючи мені можливість прийти до тями після шоку. У їхніх поглядах не було й тіні осуду, лише очікування й готовність підтримати.

— Хм... — видихнула я, схрещуючи руки на грудях. — Ви вважаєте, що я сама блокую зв’язок?

Топаз і Рубер обмінялися поглядами. Рубер першим відвів очі:

— Якби я міг запропонувати інше пояснення — повір, зробив би це. Але... ми всі бачили, що ти світишся, як тільки відключаєш емоції та голову. Саме вони слугують бар’єром.

Топаз уточнив:

— Цей дивний блок не схожий на зовнішній вплив. Ми вже обговорювали, що подібне могли б влаштувати лише Величні Коштовності. Але навіщо їм це робити?

Мені раптом згадалися уривки болючих переживань останніх днів: наша невдача з порятунком людей, темрява зерен, власна злість на себе за безсилля… І десь усередині піднялася підозра, що мої страхи могли набути форми самоблокування. Це могло бути воно чи ні?

— Добре, — нарешті мовила я, зітхнувши. — Тоді залишається лише один шлях — знайти, що саме в мені не дає нам з’єднатися. Я ж не роблю цього свідомо!

— У тому й річ, — кивнув Топаз, роблячи крок до мене. — Скажи тепер нам, чому ти перестала нас приймати, може ми щось зробили не так?

Рубер трохи дивно ковзнув поглядом по кімнаті, ніби шукав, куди подіти руки.

— Я піду поговорю з Емером і Сапіром, — Топаз озирнувся на двері.

Топаз легенько кивнув, потім вийшов, залишаючи нас удвох із Рубером. Мені було складно дивитися йому в очі: занадто живими були спогади про пекучий поцілунок, який щойно розбурхав моє тіло й душу. Та водночас я відчувала вдячність.

— Ідемо, — сказав Рубер, торкнувшись мого плеча теплим дотиком. — Пошукаємо тихе місце, де ти зможеш спокійно видихнути й спробувати зрозуміти, звідки в тобі це.

— Гаразд, — відгукнулася я, кидаючи останній погляд на своє віддзеркалення у вікні. Від мене більше не йшло те яскраве сяйво, але на шкірі все ще лишалося відчуття легкого тепла.

— Одягни светр, — несподівано проказав Рубер, помітивши, що я трохи здригаюся від прохолоди. — Хочу тобі дещо показати.

Ми вийшли з кімнати й рушили коридорами, аж поки не дісталися горища, а потім — на стару терасу. Проходячи через невеличкий дерев’яний люк, ми піднялися ще сходами, і нарешті опинилися під відкритим небом.

— Це неймовірно, Рубе, дивись... — прошепотіла я.

Небо над Ерде було всіяне зорями — їх стільки, що, дивлячись на це з Землі, я б вирішила — це фотошоп.

— Як це можливо? — я проводила поглядом намагаючись збагнути, чи не сниться мені це все.

— За декілька днів після Дня Проявлення, кожного року небо всіюється зорями: як знак вітання від Ерде до своїх Вартових, — пояснив Рубер.

— Неймовірно... — на очі навернулися сльози, бо й справді було прекрасно.

— Так, рідкісна краса, — погодився Рубер, однак дивився він зовсім не вгору. Я відчула на собі його уважний погляд, повний чогось більше, ніж просто милування. — Дивись уважно, скоро почнеться зорепад.

Він підійшов ззаду, м’яко обійняв мене за талію й притиснув до себе.

Ми стояли отак, удвох, дивлячись на красу зірок. Уночі простір здавався таким безмежним і спокійним, геть не схожим на той хаос, у якому ми нещодавно опинилися через Адамаса. Та я все ж відчувала напругу, що тремтіла десь на самому дні свідомості.

— Рубере, — тихо промовила я, нахиливши голову ближче до його плеча. — Я... дійсно не знаю, як розблокувати це. Та навіть не можу пояснити, чому він існує.

— Не думай зараз, — відповів він, ще дужче притиснувши мене до себе. — Принаймні на мить дозволь собі просто бути.

Його пальці повільно ковзнули під мій светр, зупинившись десь біля талії, що всередині знову прокотилася хвиля тепла, на додачу до тієї, що панувала в літньому нічному повітрі.

— Поглянь, — він кивнув підборіддям угору.

На небі пролетіла перша зірка, лишаючи за собою ледь видимий хвіст світла.

— Зорепад, — видихнула я, заворожено розглядаючи, як одна падаюча зоря змінює іншу.

— Загадай бажання, — жартівливо мовив він, але мені здалося, що в цьому криється щось глибше: навіть у нашому світі люди загадують бажання, коли бачать падаючу зірку, тож, можливо, в Ерде теж живе така традиція?

Я видихнула, прикривши очі: “Хочу зламати цей бар’єр і знову з’єднатися з Вартовими”. Хоча навряд чи є зорі, здатні виконати таку... складну річ. Але сьогоднішній вечір уже змушував мене вірити в диво.

— Глянь, ще одна... — тихо сказав Рубер. — І ще...

Зірки сипалися, мов сріблясте конфеті. Мить здалася вічністю, і я дозволила собі розслабитися та забути все, що навалилося на нас за ці дні.