Читати книгу - "Історик"

Я вже збиралася почати описувати недавнє нездужання батька, його хворобливу блідість і дивну поведінку, як Барлі раптом обернувся до мене.

— Це дивно, навіть жахливо, — сказав він. — Не знаю, чому я мушу вірити в цю дику історію, але я вірю. Хочу, принаймні. — Мене вразило те, що раніше я ніколи не бачила його серйозним, а тільки веселим, стриманим, роздратованим. Його очі, блакитні як небо, звузилися ще дужче. — Але ще дивніше те, що вся ця історія нагадує мені про щось.

— Про що? — у мене голова пішла обертом від того, що він явно повірив у мою історію.

— Це дуже дивна річ. Я навіть не можу визначити. Це якось стосується майстера Джеймса. Але що це?

Розділ 27

Барлі сидів замислений у купе, обпершись підборіддям об руку та марно намагаючись згадати щось про майстера Джеймса. Нарешті він поглянув на мене, і я була вражена красою його вузького рум’яного обличчя, коли він був серйозним. Без цієї веселості його обличчя було схоже на лице ангела або ченця в нортумберлендському монастирі. Я думала над цими порівняннями, але зрозуміла їх трохи пізніше.

— Ну, — сказав він нарешті, — наскільки я розумію, у нас є два варіанти: або ти божевільна (тоді мені треба залишатися з тобою й повернути тебе додому в безпеці), або ти не божевільна (у такому разі ти наражаєшся на великі неприємності, і я все одно буду з тобою). Мені треба бути завтра на лекції, але я щось придумаю, аби владнати це, — він зітхнув, поглянувши на мене, й знову відхилився на сидінні. — Наскільки я зрозумів, Париж — це не кінцевий твій пункт. Чи не могла б ти розповісти мені, куди ти вирушиш після того, як ми приїдемо?

Якби професор Бора дав кожному з нас ляпаса, поки ми сиділи за столом у затишному ресторані в Стамбулі, це шокувало б нас менше, ніж розповідь про своє «оригінальне хобі». Але все одно це було те саме, що й сильний ляпас, — ми прокинулися повністю. Акліматизація минула і разом із нею почуття безнадії з приводу того, що мені не пощастить знайти могилу Дракули. Ми опинилися в потрібному місці. Можливо (раптом моє серце підскочило не тільки від одного сподівання), могила Дракули була в Туреччині.

Це ніколи не спадало мені на думку, але зараз я думав про те, що це можливо. Зрештою, прибічник Дракули застерігав Роса. Може, живий мрець охороняє не тільки архів, але й могилу? Чи може присутність вампірів, про яку щойно сказав Тургут, бути доказом того, що Дракула все ще перебуває в цьому місті? Я перебирав у пам’яті історії та легенди, що ми вже знали про кар’єру і легенду Влада Проколюючого.

Якщо він молодим перебував тут у в’язниці, чи міг він повернутися сюди після смерті, у місце, де його навчили катувань? У нього могла бути ностальгія до цього місця, як у людей, які, коли виходять на пенсію, повертаються в ті місця, де вони виросли. І якщо можна довіряти роману Стокера, де йдеться про звички вампіра, то цей демон міг змінювати місце перебування, улаштовуючи собі могилу там, де йому подобалося (за книгою, він переїхав у труні в Англію). Чому ж тоді він не міг переїхати до Стамбула, з’являючись після смерті вночі у вигляді смертної людини в самому серці імперії, через війська якої настала його смерть? Зрештою, це було б гідною помстою оттоманам.

Але поки я не міг поставити Тургуту жодного з цих питань. Ми тільки-но познайомилися з цим чоловіком, і я не знав, чи можемо ми довіряти йому. Здавалося, він був щирим, але його раптова поява за нашим столом із його «хобі» була надто дивною, щоб спокійно прийняти його. Він розмовляв із Хелен, а вона, нарешті, відповідала йому.

— Ні, мадам, я не знаю «всього», що стосується історії Дракули. Правду кажучи, мої знання далеко не вичерпні. Але я підозрюю, що він мав і має величезний вплив на наше місто, жахливий вплив, через це я і продовжую пошуки. А ви, друзі мої? — він подивився на нас проникливим поглядом. — Ви самі, здається, не менш зацікавлені в цій темі. Про що саме ваша дисертація, юначе?

— Про голландських купців сімнадцятого сторіччя, — відповів я непереконливо. Принаймні, мені мій тон здався непереконливим, і я починав думати про те, що, може, ця тема була якимось безглуздим старанням. Голландські купці, раз на те пішло, не перебираються зі сторіччя в сторіччя, атакуючи людей і крадучи їхні безсмертні душі.

— Он воно як! — Тургут, здавалося, був здивований. — Тоді, — сказав він нарешті, — якщо ви також зацікавлені в історії Стамбула, ви можете піти завтра вранці зі мною, щоб подивитися колекцію султана Мехмеда. Він був чудовим старим тираном, зібрав багато цікавих речей на додаток до моїх улюблених документів. Ну, а тепер мені час іти додому, до дружини, інакше вона буде на межі розірвання шлюбу через те, що я спізнююся, — він посміхнувся, ніби він був у захваті від такої поведінки дружини, а не навпаки. — Вона, звичайно ж, захоче запросити вас завтра на обід, я теж хотів би вас бачити у нас на гостині.

Я замислився: турецькі дружини, напевно, усі такі ж покірливі, як одаліски у гаремах із легенд. Або ж він хоче сказати про те, що його дружина так само гостинна, як і він? Я очікував, що Хелен щось заперечить, але вона мовчки спостерігала за нами.

— Отже, друзі мої, — Тургут почав збиратися, витяг гроші хтозна-звідки, як мені здалося, і поклав їх поруч зі своєю тарілкою. Потім підніс келих востаннє й допив свій чай. — Адью, до завтра!

— Де ми зустрінемося з вами? — зупинив я його.

— О, я прийду сюди по вас. Давайте домовимось на десяту ранку? Добре. Бажаю вам приємного вечора.

Він уклонився й пішов. За хвилину я зрозумів, що він майже нічого не їв, заплатив за всіх нас і залишив нам талісман проти злого ока, що сяяв на білій скатертині посеред стола.

Тієї ночі я спав