Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Вони зазирнули вниз, до яруги. Там земля була ще зовсім чорна, а прямо під їхніми ногами зорана, ніби хтось безладно котився вниз. Диво, що він котився саме тут, де не було повалених дерев і чіпких кущів, але й це навряд чи врятувало б від численних синців і, можливо, навіть переломів.

А глибоко внизу, на дні яруги, на невеликому узвишші, в оточенні сухих торішніх пагонів комишу сидів на землі Івась. Хоч як далеко він сидів, а й звідси можна було помітити, який брудний і подертий його одяг, навіть на обличчі лишалася пляма невисохлої землі. Втім, можливо, що це лиш здавалося, бо там, унизу, було майже зовсім темно.

Відчуття небезпеки зсудомило Лисому живіт.

— Стій! — несамовито крикнув він Лелі, яка вже почала спускатися схилом.

Дякувати хоч Глині, котрий ухопив її за спідницю й щосили потяг назад.

Леля не втримала рівноваги й сіла на мокре листя. Вона сердито відмахнулася від пса, звелася на ноги й знову рушила до прірви.

— Стій, я тобі сказав! — вигукнув Лисий і схопив її за обидві руки нижче ліктів. — Туди не можна!

Але в ній уже прокинулася вовчиця, що захищає свій рід. Звідки й сили взялися. Вона повалила хлопця на спину гак спритно, як це було при їхній першій зустрічі рік тому.

— Ти мене все одно не втримаєш! Це Івась!

— Не пускайте її! — крикнув Лисий, дивлячись кудись за її плече.

Вона не купилася на цей маневр, скочила на ноги й… опинилася в руках у Бороди. А от із ним уже боротися — марні спроби. Леля хотіла вкусити його за руку, та Борода ніби передбачав таке. Він раптом за дві руки підняв її над землею, і тільки тоді вона зрозуміла безпорадність і неможливість далі вириватися.

— Він там загине! — благально промовила вона до Бороди, глибоко зазираючи йому в очі. — Ми мусимо його врятувати. Мусимо!

А от щодо жіночих благань коваль загартований не був. Він повільно опустив дівчину на землю й відпустив її руки. Вона миттю кинулася до яруги, але на шляху знову став Лисий.

— Лелю! Ти ж знаєш, є випадки, коли мені треба довіряти, — тихо, самими губами, сказав він. — Туди не можна. Спершу подумаємо, а потім уже щось робитимемо. Гаразд? — І він поклав руку їй на потилицю, пригорнув до себе. — Там небезпека, Лелю. Розумієш? Це пастка. Зараз розберемося, що до чого, а потім почнемо щось робити. Гаразд?

Її били дрібні дрижаки, вона притулилась на мить до Лисого, потім відсторонилась і вже зовсім іншим голосом сказала:

— Гаразд.

Весь цей час Лисий намагався не зводити очей з Івася. І хоч вони тут, нагорі, здійняли пташиний галас, хлопчик на дні яруги не ворушився. Він рівно сидів на землі й дивився перед собою. Ніби й не чув їх.

Надбіг Опенько, важко дихаючи. Останнім дістався краю яруги Василько з Марічкою на плечах. Їй стільки бігти самій іще важко. Це не Наталочка. І кожного доводилося зупиняти. Всі слухняно ставали над урвищем і злякано дивилися на Йвася. І тільки Опенько вирішив розібратися, не повіривши на слово:

— Так чого ми стоїмо? Ви його збираєтеся звідти витягати? Бо у мене й мотузка є.

— Мотузка — це добре, — сказав Лисий. — Тільки треба ще бути певними, що він її візьме.

— Треба просто по мотузці спуститися до нього й витягти його, — пояснив Опенько.

Борода мовчки простягнув руку й витяг шаблю з-за паска Лисого. Той без зброї не ходив ніколи. Коваль у три удари зрубав досить товсту берізку — з ногу завтовшки. Була небезпека, що, впавши на Івася, вона просто розплющить його. Але вийшло ще страшніше. Берізка впала за якихось два кроки попереду хлопчика. І провалилася. Спочатку крона м’яко втонула в торішніх очеретах, а потім потягла за собою стовбур. Землі там узагалі не було. Ані очерету.

Була яма, оманливо вкрита густою темрявою, як у тому другому яру, куди ходив Івась. Недаремно у Лисого з’явилося це відчуття небезпеки. Недаремно скімлив і припадав до землі Глина. Там справді була пастка. Але ж Івась туди дістався! Отже, є якийсь шлях?

— Івасю! — гукнула Леля. — Як ти туди потрапив?

Це був, певне, єдиний голос у світі, який міг пробити незбагненну чорну силу, що затягла голову хлопчика. І він прорвав захист. Івась стрепенувся, схопився за голову руками, але знайшов у собі сили. Підвівся. Поглянув угору, поглянув униз перед собою. Видно, йому стало зовсім зле, бо він зігнувсь у три погибелі, не випускаючи голови з рук.

— Тримайся, братику! — знову крикнула Леля. — Ми тебе врятуємо!

Він знову підвів очі на сестру й похитав головою. Схоже, він хотів щось крикнути, сказати, про щось попередити, але не зміг.

— Івасю! Івасю! — кричала Леля, щоб він не втрачав зв’язку з нею, щоб боровся.

Івась боровся. Він знову випростався, подивився на Лелю, Лисого, Бороду, Василька — на всіх, хто стояв на горі — й твердо похитав головою. І всі, не тільки Леля, зрозуміли, що це не заперечення, а застереження. Він навіть відірвав руку від голови й обвів нею навколо себе.

— Яма навколо тебе? — голосно спитала Леля.

Івась насилу спромігся кивнути.

— Як ти туди потрапив?

Він знову похитав головою, потім його скрючило так, що він сів навпочіпки, уткнувши голову в коліна. А ще за мить…

Хлопчик рвучко підвівся, ніби підняв себе за волосся. Ще раз подивився нагору, махнув рукою і зробив рішучий крок уперед.

Леля й Марічка удвох закричали так, що земля здригнулася. Зі старої ялини посипалися торішні шишки. Але цей крик уже нічим не міг зарадити. Хоч і розуміючи це, Лисий назбирав шишок і почав кидати їх у яр — одну за одною, ближче, далі, лівіше, правіше…

Так і лишилося незрозумілим, як Івась спромігся потрапити на той крихітний острівець посеред величезної ями.

7. Таємниця нічийого підвалу

Чи була комірчина?

До пізньої ночі, до закриття, Губченко просидів у кав’ярні навпроти того місця, де останнього разу вони сиділи з Коміренком. Він розумів, що сидіти тут безглуздо, але не міг себе змусити підвестися й піти додому.

Кілька наступних днів Губченко перебував у стані чорної безпорадності й безсилого розпачу. Він не ходив на роботу, не займався наукою, нічого не писав, не підходив до телефону. Вигляд лептопа вдома був йому огидний, і він сховав вірного друга в шухляду письмового стола. Мабуть,