Читати книгу - "Чорний обеліск"

— Чого ви так кричите? — питає Різенфельд. — Я ж зл цей час не оглух.

— Дуже радий, що бачу вас, пане Різенфельд, — відповідаю я ще голосніше і розкотисто сміюся.

Не можу ж я йому пояснити, що своїм криком сподіваюсь збудити Георга і дати йому зрозуміти, що трапилось. Наскільки мені відомо, різник Вацек поїхав учора на якийсь з’їзд націонал-соціалістів, і Ліза скористалася цією нагодою, щоб переспати ніч в обіймах свого коханця. Різенфельд, сам того не знаючи, сидить, наче вартовий, перед дверима спальні. Ліза може вибратись тільки крізь вікно.

— Гаразд, тоді я принесу вам каву сюди, — кажу я і біжу сходами нагору. Там я беру «Критику чистого розуму», обв’язую її мотузкою, спускаю вниз і розгойдую перед Георговим вікном. Водночас пишу кольоровим олівцем на клаптику паперу: «Різенфельд у конторі», роблю в записці дірку і спускаю її по мотузці на том Канта. Потім стукаю Кантом кілька разів у вікно, і незабаром звідти з’являється лиса Георгова голова. Він подає мені знак. Ми розігруємо коротку пантоміму. Я даю ііому зрозуміти, що ніяк не спекаюсь Різенфельда. Викинути ж його геть я не можу: надто залежить від нього те, чи матимемо ми свій насущний хліб.

Я тягну назад «Критику чистого розуму» і спускаю донизу свою пляшку горілки. Гарненька повна ручка випереджає Георга — вона ловить її і затягує всередину. Хтозна, коли Різенфельд піде. А коханці тим часом дуже голодні після безсонної ночі. Тому я спускаю ще й масло, хліб та шматок ліверної ковбаси. Витягши нагору мотузку, я помічаю, що вона замащена на кінці губною помадою. В кімнаті Георга ніби хтось зітхає—то з пляшки вибивають пробку. Ромео і Джульєтта на якийсь час урятовані.

Пригощаючи Різенфельда кавою, я зиркаю у вікно і помічаю Генріха Кроля, що крокує подвір'ям. Крім інших своїх цінних якостей, цей комерсант-патріот має ще звичку рано вставати. Він зве це: «Підставляти груди божій природі». Звичайно, «бога» він уявляє собі не лагідною казковою істотою з довгою бородою, а прусським фельдмаршалом.

Він браво трясе Різенфельдові руку. Різенфельд далеко не в захваті від зустрічі.

— Не турбуйтесь про мене, — каже він. — Я тільки випю кави і трошки подрімаю, поки треба буде йти.

— Як же так можна! Такий несподіваний і дорогий гість! — Генріх обертається до мене. — У нас немає свіжих булочок для пана Різенфельда?

— Спитайте про це у вдови пекаря Нібура або в своєї матері,— відповідаю я. — Здається, що в нашій республіці пекарні в неділю не працюють. Нечувана розхлябаність! В кайзерівській Німеччині було інакше.

Генріх кидає на мене сердитий погляд і коротко питає:

— Де Георг?

— Я не ангел-хранитель вашого брата, пане Кроль, — відповідаю я біблійською фразою знову голосно, щоб повідомити Георга про ще одну небезпеку.

— Ви не ангел-хранитель, але службовець моєї фірми! Тому прошу вас належним чином відповідати мені.

— Сьогодні неділя. А в неділю я не службовець. Тільки з власної волі, задля палкої любові до своєї професії і пошани до володаря Оденвальдських заводів я спустився сюди сьогодні так рано. Навіть неголений, що ви, можливо, й помітили, пане Кроль.

— От бачите, — гірко каже Генріх Різенфельдові.— Через це іми й програли війну. Через розхлябаність інтелігенції і через євреїв.

— І через велосипедистів, — докінчує Різенфельд.

— Чому через велосипедистів? — здивовано питає Генріх.

— А чому через євреїв? — у свою чергу питає Різенфельд. Генріх збентежено дивиться на нього.

— А, ви жартуєте, — знехотя каже нарешті він. — Я збуджу Георга.

— Я б цього не робив, — голосно заявляю я.

— Прошу не давати мені порад!

Генріх підходить до дверей. Я не тримаю його. Георг мусив би бути глухий, коли б і досі не замкнувся на ключ.

— Нехай собі спить, — каже Різенфельд. — Мені не хочеться так рано заводити довгі розмови.

Генріх зупиняється.

— Чому б вам не прогулятись на божу природу з паком Різенфельдом? — питаю я. — А коли повернетесь, усі вже встануть, на сковороді шкварчатиме яєчня з салом, для вас спеціально спечуть свіжих булочек, похмуре царство смерті буде прикрашене букетом свіжих гладіолусів, і Георг уже сидітиме тут, поголений і напаханий одеколоном.

— Хай мене бог боронить! — бурмоче Різенфельд. — Я краще залишусь тут і посплю.

Я безпорадно стискаю плечима. Очевидно? мені таки не пощастить спровадити його звідси

— Про мене, то й залишайтесь. А я тим часом піду складати хвалу богові.

Різенфельд позіхає.

— Я й не знав, що тут так шанують релігію. Ви кидаєтесь ім’ям бога, як камінцями.

— В тім то й лихо! Ми всі стали надто інтимні з ним. Бог завжди був найближчим другом кайзерів, генералів і політиків. А ми не сміли навіть ім’я його вимовити. Однак я йду не молитись, а тільки- грати на органі. Ходімо зі мною!

Різенфельд одмахується од мене. Більше я нічого не можу вдіяти. Доведеться Георгові самому давати собі раду. Єдине, що я ще здатен зробити, це піти з дому — можливо, тоді й він піде. Про Генріха я не турбуюсь: Різенфельд якось уже спекається його.

Місто вмите росою. До початку відправи ще більше, як дві години. Я повільно бреду вулицями і почуваю себе якось незвичайно. Вітер теплий і такий ніжний, ніби долар учора не піднявся, а впав на двісті п'ятдесят тисяч марок. Якусь хвилю я стою, замислено втупившись очима у спокійну річку, потім переводжу погляд на вітрину фірми «Бо:; і сини», яка випускає гірчицю. Гірчицю виставлено на вітрині в мініатюрних бочечках.

Хтось б є мене по плечу, і, отямившись, я обертаюся. Позаду стоїть високий, худий чоловік із запухлими очима. Це Герберт Шерц, Водяна Чума.

Я сердито зиркаю на нього й питаю:

— Добрий ранок чи добрий вечір? Ви вже встали чи ще не лягали спати?

Герберт відригує таким перегаром, що в мене виступають сльози на очах.

— Значить, ще не лягали, — вирішую я. — І не соромно вам? Що спричинилось до цього? Жарт, серйозність, іронія чи простий відчай?

— Відзначав дату, — каже Герберт.

Я не люблю кепкувати з прізвищ. Але Гербертове так і проситься для дотепу.

— Киньте жарти![7],— кажу я.

— Дату, — самовдозолено повторює Герберт, — свого вступу в члени союзу. Довелось пригощати керівників. — Якусь мить він мовчки дивиться на мене, потім з тріумфом випалює: — Союз стрільців «Фронтові товариші». Розумієте?

Я розумію. Герберт Шерц — колекціонер союзів. Інші люди збирають поштові марки чи пам’ятки війни, а Герберт — союзи. Він уже член більш ніж десяти союзів — не тому, що йому треба так багато розваг, а тому, що він палко любить смерть і