Читати книгу - "Знак Саваофа"

— Не буду кидати бiсер перед свиньми!

— Бiда та й годi, Митрофанушка, говориш ти, як семiнарист, бо анi скромностi, анi терпимостi до брата по вiрi й до раба Божого. А очi долу i мовчання, i терпiння? Хiба так тобi велено поступати з iнакодумними, але в Христi живучими людьми?

— Ти мене, блядь, не совiсти. Зараз викличу ментiв, тодi дiзнаєшся!

Кущистi брови настоятеля смикнулися вгору, владна осанка випрямилася, руки мiцно стиснули iнкрустованого посоха, якого вiн привiз з Єрусалима. Нарештi вiн зрозумiв велику вiдстань мiж ним та Лаврентiєм.

— Ти на кого, анафемщик, голос пiдвищуєш?

— На тебе i на всю твою безбожну московську церкву. Живеш ти, як грiшний розпусник, хоча сан високий маєш. Поводирем i провiдником для вiрних. I вони за тобою чередою йдуть, наче скот безрогий та безтiлесний. Дивися, бо смерть люту приймеш за грiхи не так свої, як тих, кого ти у грiх вводиш та на брата-християнина руку пiдiймаєш, мов на лютого дикуна поганського.

Тут настоятель проявив зовсiм непередбачуваний для його сану жест — вiн замахнувся костуром, але Лаврентiй перехопив палицю, висмикнув i зажбурив далеко в степ. У отця настоятеля клацнула щелепа, очi полiзли з орбiт, забiгали, мов у пса, якого огрiли межи вух; вiн ще раз хляпнув повiтря щелепою, гукнув водiєвi, що вже засукав рукави i бiг щодуху до Лаврентiя, виставив руку, ткнув пальцем у бiк посоха, наче щось вирiшивши в одну коротку мить. Скоро авто зникло в хащах парку, а Лаврентiй лишився одинокою постаттю стояти бiля хреста.

Будь-який, навiть найменший, прояв насильства збуджує натовп. Сiра, буденна, тягуча нудьга несподiвано розквiтає десятками прихованих кольорiв, насичується сотнями напiвтонiв, бризкає фарбою i запахами. У натовпу нюх на насильство; його нюх вловлює насильство i жертву, як запах ацетилену чи креозоту. Вiд початку i до самого кiнця, коли їм усiм скрутить, як курчатам, голови, вони чекають на саме насильство, як на свято. Але трагедiя в тому, що жертвою стають саме вони; бажаною чи не бажаною, то вже iнша розмова, яка теж нi до чого доброго не приводить.

Хрест простояв десь з рiк. Туди навiть клали квiти. Поодинокi заблукалi туристи робили знiмки, бо Лаврентiй здорово постарався, вирiзаючи сцени, подiї, — видавалося, що ця стела умiстила всi сторiнки дiяння апостолiв, святих. Здається, вiн простояв до того, як канонiзували Миколу II, бо до цього часу ще Льопа бiгав та проповiдував Соснiвкою, намагаючись зав’язати знайомства у найвищих сферах. Хрест загорiвся серед ночi.

Полум’я нiхто не намагався погасити, але вся Соснiвка з якоюсь зачаєною чи то печаллю, чи то радiстю, що переходила у неймовiрне збудження, слiдкувала, як вогонь полоще фiолетове небо, розкидаючи навсiбiч снопи золотистих iскор, що на радiсть дiтворi вистрiлювали, обдаючи глядачiв хвилею жару. Натовп стояв пiвколом, мовчки, десь за пiвкiлометра вiд пагорба, спостерiгаючи, як бiля пiднiжжя хреста бiгає чиясь постать, звiдси невпiзнавана, i вимахує руками. Хтось кинув здогад, що це Лаврентiй, iншi думки розiйшлися: хто говорив, що це подiбне на Льопу, хтось — на когось з монастирських братчикiв. Вони стояли i не рушили з мiсця навiть тодi, коли хрест упав, придавивши собою чоловiчка, який метався бiля пiднiжжя, i звiриний крик потряс їхню мовчанку; вони навiть не кинулися допомагати, а отак стояли, втопивши свої погляди у яскравому червоно-синьому вогнi, й пiшли тiльки тодi, коли в небо поповзли густi клуби диму, неприємно запахло смалятиною.

Наступним днем пройшла процесiя паломникiв. Нiхто з соснiвцiв не цiкавився покiйником, якого дiльничний разом зi столичною мiлiцiєю витягнули з купи ще теплого, навiть з головешками жару, попелу на тому мiсцi, де стояв хрест. Одне знали, що то зовсiм не Лаврентiй, не Мурзон, не Наумич. Але увагу їхню привернув натовп, що з хвилини у хвилину рiс, потоком випливаючи звiдусюди, витягуючи калiк, п’яниць, почтенних городян; вони йшли з такою ж рiшучiстю, з якою ранiше ходили на Першотравневi свята. Однi несли транспаранти, котрi закликали до єдинства росiйського народу; в iнших у руках були пишнi корогви. Але бiльша частина топтала пiд мороским дощем багнюку, не вiдаючи, що саме трапилося, чого так збурився народ, накочуючи на очi сльози, вибалушуючи свої зеньки, рвали в нестримному екстазi сорочки, заламували руки, тягнучи псалмоспiви. За годину натовп обминув пагорби та озера i вийшов на биту дорогу, що вела до монастиря. Безногi юродивi тонули у жовтих вiд глини ковбанях; намагаючись вибратися звiдти, вони потрапляли пiд десятки, сотнi нiг дужих паломникiв, якi несли в простягнутих, з напнутими жилами руках портрети Миколи II, вирiзанi з дешевих часописiв, скопiйованi у мiсцевих ксерувальнях. Паломники призупинялися бiля дверей, обносили фруктовi дерева, кляли тих, що ховалися по хатах, як вiровiдступникiв, супостатiв, антихристiв, христопродавцiв. Вони вили i скиглили, як стадо голодних псiв, передаючи з рук в руки невеличку iкону, вималювану аляпувато, але прискiпливо та дбайливо, з бородатим царем, що нинi потрапив у мученики та святi. Вони призупинялися, пiднiмали iконку над головами, лобизали її i знову продовжували шлях до монастиря. Жiнки, запнутi у бiлi хустки, зi скорбним i торжественним виглядом зверталися до людей, що збиралися купками бiля дороги, хилитаючи якось двозначно головами; паломницькi жiнки — це було щось особливе: невиразнi, але з палаючими очима, вони радше нагадували самогубцiв, невдалих, проте з чiткою думкою, що до цього вони повернуться, а зараз чи то насолоджувалися, чи просто завивали, скручувалися джгутом вiд нищiвних ударiв свiту; так вони показували, як люблять свого святого, як їм боляче, з такою майстернiстю увiйшовши в роль, що бiльшiсть з неї нiколи не вийде. На темних перевалах, до шляху в столицю i далi вони вiдчайдушно злягалися з чоловiками, яких їхня помутнiла свiдомiсть приймала теж в ореоли мученикiв за православну вiру. Вони не вiдмовляли собi нi в чому i нi вiд чого не вiдмовлялися. Вони приймали бiль тiльки той, який самi собi завдавали, а на агресiю зi сторони або найменший прояв непокори самi вiдповiдали агресiєю, а тому були навiть небезпечними.

Дорогою паломники перекинули не одну ятку, що, на їхнiй погляд, богохульно впливала на мiсцевiсть; також жертвою став «уазик» мiлiцейського наряду, що миттєво завертiв колесами догори, як тiльки один капловухий сержант закликав паломникiв до порядку. Влада навiть не намагалася зупинити цю процесiю, а видавалося, що, навпаки,