Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

— І що тепер, Мюльгаузе? — Ще ніколи Мокк не звертався так до свого шефа. — Ви мене тримаєте в руках, га? Знайдіть, Мокку, «вбивцю з календаря», а я скажу вам, де ваша дружина, — він наслідував скрипучий голос Мюльгауза. Тоді знову схопився і сів на ліжку. — А тепер уважно вислухайте мене. Мені до сраки ця робота й цей гад, що вбиває алкоголіків, гітлерівців і скорумпованих політиків. Мене цікавить лише моя дружина, і зараз я підведусь, одягнуся й поїду до Берліна. Знайду Кнюфера, де б він не ховався, і він скаже мені, де Софі. Зрозуміло? Саме це я й зроблю.

— Ви забуваєте. — Мюльгауз схопився за останню рятівну соломинку, — що загинула ще й молода дівчина. Дівка, яка за кілька пфенігів робила все, що тільки забажалося такій сволоті як Ґайссен. А їй було лише дев’ятнадцять, і перш ніж її доконав би сифіліс, вона могла б ще трохи пожити…

— Та що мене обходять безіменні шльондри, — Мокк знову подзвонив по черницю. — Її навіть не запишеш у картотеку. Я їду по іншу шльондру… Я примушу її змінитися… Більше ніколи…

— І що, до дідька, ви зробите з нею, коли нарешті знайдете? — гаркнув Мюльгауз.

— Обійму її за шию, — спокійно відказав Мокк, — і попрохаю…

Увійшла черниця й почала заперечувати, коли пацієнт заявив їй про намір покинути лікарню. Її істеричне сопрано розтинало Мокків бас. Мюльгауз намагався в цьому галасі вхопитися за одну-єдину думку, що не давала йому спокою, яка мала переконати Мокка, що той геть неправий і дечого не врахував. Це не стосувалося Софі, яку Мокк хотів обійняти або задушити, це стосувалося сказаного Мокком перед тим, і те сказане не відповідало правді. Атож, він уже знав, чим переконати Мокка.

— Тихо, до біса! Замовкніть-но, сестро, на хвилину! — гаркнув Мюльгауз, задоволено вслухаючись у лопотіння накрохмаленого фартуха за дверима палати. — Чому ви вважаєте, що повія була безіменною? Її опізнав батько, стривожений її відсутністю на роботі, куди він її сам і привів. Нічого собі сволота, га? Бути альфонсом власної доньки, — Мюльгауз викидав із себе слова зі швидкістю автомата. — Вона працювала в цьому борделі лише три дні, й подруги по роботі знали тільки її прізвисько. Батько опізнав її позавчора. Ви повинні схопити вбивцю цієї дівчини… Вам ця справа найкраще відома… У вас нові ідеї… Ця жертва — то не гітлерівська зараза, не музикант-п’яничка… Це звичайна дівчина, яку власний батько примусив займатися розпустою!

— Ви кажете «власний батько»? — Мокк усе ще сидів на ліжку. — Як її звали, кажіть!

— Розмарі Бомбош.

Почувши це ім’я, Мокк затих. Мюльгауз сопів і шукав сірники. Чирконув сірник, з люльки посипалися іскри. У дверях стояв лікар, який саме розкрив рота, щоб вилаяти Мюльгауза за куріння. Він не встиг цього зробити, бо раптом Мокк проказав:

— Спасибі вам, пане лікарю, за турботу, але я покидаю вашу лікарню. Я виписуюся!

— Не можна! — молодий лікар підвищив голос. — Ви повинні залишитися ще на кілька днів… З точки зору лікаря не може бути таких важливих справ, які б…

— Є справи важливіші за лікарську точку зору!

— А які ж бо це справи, мій добродію, можуть бути важливішими від здоров’я пацієнта? — лікар іронічно глянув на Мокка, який безпорадно крутив головою в жорсткому корсеті.

— Мені треба вписати одне прізвище до поліційної картотеки, — відповів Мокк. Він встав з ліжка і, заточуючись, підійшов до вікна. Виглянув крізь нього й зустрівся очима з Віктором Цішем, який у черговий раз припинив відгортати сніг, охоплений несподіваним нападом роздумів про світ і людей.

Бреслау,

понеділок 19 грудня,

четверта година пополудні

Гайнріх Мюльгауз сягнув до полиці й витяг невеличкий квадратний стародрук. Якусь мить він зважував його на долоні, уважно приглядався до бібліотечної драбини із двома гаками на кінці. Її було зачеплено за залізну трубу, що тягнулася вздовж полиці із книжками на висоті десь три метри над землею. Мюльгауза раптово зацікавила кількість щаблів і він почав їх рахувати. Скінчити цю процедуру йому не давалося, бо частину драбини вгорі майже повністю закривав широкий робочий фартух, у який був одягнений його підлеглий, Ебергард Мокк. Кримінальний радник щохвилі поправляв вбрання, запускав руку за хірургічний корсет і чухав під ним шию. А тоді тихим захриплим голосом розпочав нараду в книгосховищі Університетської бібліотеки. Директор Гартнер сидів за столом бібліотекаря Сметани, який несподівано закінчив сьогодні роботу раніше ніж звичайно, і занепокоєно спостерігав, як присутні в сховищі поліцейські мнуть у пальцях цигарки, витягають сірники і, пригадавши про заборону куріння, роздратовано запихають їх у кишені. Він глянув на мапу Бреслау, розстелену на дерев’яному крилі стійки, на