Читати книгу - "Карпатський капкан"

Крижень нарешті з полегшенням зітхнув і сказав жартома:

— Я табє скажу так, Трохімовіч: весілля відбули — то й слава Богу. Здається, все добре в нас вийшло… А ще, як спеціалісту по молодичках, зауважу: жінок наших радянська влада перевела ні на що!

— А я табє скажу так: галовнає нє в што дамочка адзєтая, а в што яна раздєтая! — парирував ординарець.

— Ні, старий, ні… Ось Моді… Ось Хелен. У них є те, чого немає в наших жінок, — шарм. Оця чарівливість жіноча, яка манить…

— Я думав, што в мянє адзін разумни знайоми — Наконечний, але я памилявся. У мянє два такіх разумних — цяпєружо іти!

— Це правда. Так, старенький, годі балакати. Спати-спати-спати! — Крижень глянув на годинника й звівся. — Спати нам з тобою залишилося три години. Нині виспимося.

Трохимович узяв його за руку, зам’явся й сказав:

— На тим свєцє виспішся. Але вось што, Іванавіч. Ти мнє вжо давно абяцаєш… Раскажи, чим гетая твая гістория з Моді завяршилася? Ти ж штодня пра яє вспамінаєш, а мнє, ну, ужо вєльмі цікава. Нє мучай старога…

Крижень знехотя сів, задумався й вичавив із себе, наче запечений кривавий згусток болю:

— …Мене взяли під Дубно… Як я тоді вижив — не збагну, — налив, випили. — Там вона мене й знайшла… Красуня Моді…Унтерштурмфюрер СС…

Трохимович уточнив:

— Гаворячи чалавєчою моваю — лейтенант.

Крижень кивнув і продовжив задумано:

— Я лежав на підлозі, тремтячи від жаху, холоду й болю. І зайшла вона…

Рейхскомісаріат Україна, місто Дубно. 1942 рік,

22 травня, в'язниця гестапо «на Сурмичах»,

13:02 за місцевим часом.

Зі скрипом розчинилися двері, пускаючи в камеру світло. На порозі стояла Моді, за нею — молодий шуцман. Він трішки перелякано заглядає в камеру. Крижень через силу розплющує очі, мружачись на світло, й ледь піднімає голову. Упізнав свою дівчину, через силу посміхнувся й важко зронив голову на бетонну долівку.

— Пані, — просить шуцман, — недовго, поки наші на обіді. Маєте хвилин п’ять.

— Дякую, — холодно сказала Моді. — Зачиніть, будь ласка, двері.

Двері зачинилися. Крижень зробив спробу піднятися з підлоги, але не знайшов у собі сил. Моді кинулась до нього.

— Не треба, лежи, я тобі допоможу. Боже! Що ці нелюди з тобою зробили! — обнімає, пригортає його до себе, ледь стримуючи сльози.

— Моді, — в голосі Крижня відчутна тривога, — як ти тут опинилася? Тобі ліпше звідси піти. Як дізнаються, що ми знайомі, тебе теж арештують… Моді…

Вона допомогла йому перевернутися на спину, підвела голову, дала попити води із алюмінієвої миски, що стояла на підлозі.

— Чутки в нашій службі швидко розходяться, тому я тут… Ти ні про що не хвилюйся. Я тебе витягну.

— Ні, зі мною покінчено. Бережи себе, не зв’язуйся, ти така молода… Це дуже небезпечно! Моді, пробач… Я не той, за кого себе видавав…

Вона стала іншою — холодною, впевненою в собі, в голосі задзвеніла крижана переконаність:

— Віллі, так важливо в цей час пам’ятати, ким ти є, й не забувати тих, хто тебе любить. І боротися за них до останнього. Зараз головне, щоб ти став на ноги й підлікувався. Зроби вигляд, що готовий іти на співпрацю з ними… Я тебе витягну.

— Ти змінилася, Моді… Не вірю, що ти стала такою…

— Війна, мій любий Віллі… Війна змінює людей.

Трохимович із розкритим ротом слухав розповідь Крижня. А той продовжував:

— Два тижні вона мене доглядала, передавала харчі. Я швидко йшов на поправку й нарешті зробив вигляд, що готовий співпрацювати з гестапо. Мене перевели в шпиталь. Щоправда, під наглядом чотирьох охоронців із мадярського уланського полку… Та одного дня ми перерізали їм горлянки й вирвалися з міста… За нами ув’язалася погоня…