Читати книгу - "Тихий Дін"

на пересуди. Наталка плела мовчки. Ледве висидівши до кінця, вона пішла, уносячи в — душі неоформлене рішення. Сором за своє непевне становище (вона все не вірила, що Григорій пішов, назавжди і, прощаючи, чекала його) штовхнув її на такий учинок: поклала послати потай від рідних до Ягідного, до Григорія, щоб дізнатися, чи зовсім пішов він та чи не одумався. Прийшла вона від Палажки пізно. В світлиці сидів дід Гришака, читав заяложену, закапану воском, в шкіря-' них палятурках, євангелію. Мирон Григорович у кухні дов'язував крило до ятера, слухав оповідання Михея про якесь давнішнє вбивство. Мати Наталчина, поклавши діти, спала на печі, виставивши чорні підошви ніг. Наталка роздяглась, безцільно пройшлась по кімнатах. В залі, в кутку, відгородженому дошкою, — купа залишеного на засів сім'я й пискотнява мишви.

Вона на хвилину затрималася в дідовій світлиці. Постояла коло косинці, тупо дивлячись на стопку церковних книг, складених під образами.

..— Дідуню, в тебе папір є?

— Який папір? — над окулярами зібрав дід густий жмут зморщок.

— На якому пишуть.

Дід Гришака пошукав у псалтирі і вийняв зім'ятий, прос-мерділйй задхлим канунним медом і ладаном аркуш.

— А олівець?

— У батька спитай. Іди, дитино, не заважай.

Недогризок олівця дістала Наталка в батька. Сіла до столу, бфгісно передумуючи давно продумане, що викликало на серці тупий нудливий біль.

Вранці вона, пообіцявши Гетькові горілки, знарядила його до Ягідного з.листом:

"Григорію Пантелеевичу!

Пропиши мене, як мені жити, і зовсім, чи ні, запропащене моє життя, життя. Ти пішов з дому і не сказав мені жадного словечка. Я тебе нічим не образила, і я чекала, щот ии мені розв'яжеш руки і скажеш, що ти пішов зовсім, а ти відроївся від хутора і мовчиш, як мертвий.

Думала, зопалу ти пішов, і чекала, що повернешся, але я розлучати вас не хочу. Хай краще одна я в, землю затоптана, ніж двоє. Пожалій наостаннє і пропиши. Дізнаюся — буду щось одне думати, а то стою я посеред дороги.

Ти, Грицю, не сердся на мене, ради Христа.

Наталка.

Похмурий, в передчутті близького запою, Гетько вивів на гарман коня і, крадькома від Мирона Григоровича, накинувши обротьку, побіг охляп. Мав він на коні властиву не-козакам незграбну поставу, баламкав на рисі драними ліктями і, під настирливий крик козачат, що грались на завулку, швидко біг трюшком.

— Хахол!.. Хахол!..

— Хахол-мазниця!

— Впадеш!..

— Собака на тині!.. — вслід йому кричала дітвора.

Повернувся з відповіддю він надвечір. Привіз синій клапоть

цукрового паперу, виймаючи його з-за пазухи* підморгнув Наталці.

— Дорога неможлива, доню. Така труська, що Гетько всі печінки повідбивав.

Наталка прочитала й посіріла. Чотирма нападами увійшло в серце щось зубчасто-гостре, розтинаючи там якусь тканину.

Чотири розпливчасті слова на папірчику: "Живи сама. Мелехов Григорій>.

Кваплячись, мов би не покладаючись на свої сили, Наталка пішла з двору, лягла на ліжко. —Луківна на ніч запалювала в печі, щоб раніш зварити і вчасно спекти паски.

— Наталко, а йди но допоможи мені і—кликала вона дочку.

— Голова болить, мамуню. Я трохи полежу.

Розхрістана Луківна висунулась у двері.

— Аби б росолу. А? Зразу очуняєш.

Наталка сухим язиком торкнула холодні губи, промовчала.

До вечора лежала вона, з головою вкрившись теплою пуховою хусткою. Мов би легка остуда трусила її зігнуте калачиком тіло. Мирон Григорович з дідком Гришакою вже налагодилися йти до церкви, коли вона встала і вийшла на кухню. На скронях гладко зачісане чорне волосся її плискотіло від поту, очі були нездорово імлисті.

Мирон Григорович, застібаючи на ширіньці довгу *низку ґудзиків, покосився на дочку.

— Приспічило тобі, доню, хворіти. Підемо до ' великої заутрені.

— Йдіть. Я опісля прийду.

— На шапкобрання?

— Ні, я лиш одягнусь... Мені одягнутись, і я піду.

Козаки пішли. В курені залишились Луківна й Наталка.

Млява, вона переходила від скрині до ліжка, невидющими очима оглядала зжужманий у скрині ворох уборів, болісно щось обдумуючи, шепчучи губами. Луківна подумала, що вона вагається у виборі вбрання і з материнською великодушністю запропонувала:

— Одягай, люба, мою синю спідницю. Вона тобі тепер якраз буде.

К великодню Наталці не справили обнови, і мати, згадавши як вона ще дівкою любила святами одягати її синю, вузьку в подолі спідницю, сама нав'язалась із своїм добром, думаючи, що Наталка засмутилась через вибір.

— Одягнеш, чи що? Я дістану.

— Ні. Я в цій піду — обережно вийняла Наталка свою зелену спідницю і раптом згадала, що в цій спідниці була вона, коли Григорій женихом приїздив її провідати, під прохолодною