Читати книгу - "Замах на бродягу"

— Хочу вам одразу сказати, що я нічого не зробив…

В його поведінці не було ознак страху. Звичайно, він був трохи схвильований несподіваною зустріччю з великим начальником, можливо навіть стурбований, але не більше.

— А ти, я бачу, не з лякливих…

— А чого мені боятися?.. Адже суд мене виправдав… Ну, майже виправдав… Бо я хлопець, не гордий і до того ж лагідної вдачі, ви це знаєте краще за інших…

— Тобто ти виказав своїх спільників?

— І це… Адже адвокат довів, що вони зловживали моєю довірливістю. Він також пояснив, що в мене було важке дитинство, що я мушу утримувати хвору матір…

У Мегре, який увалено слухав парубійка, склалося дивне враження. Незважаючи на деяку схвильованість, механік тримався аж надто невимушено. В його очицях раз у раз спалахували лукаві вогники, немов він був дуже вдоволений з того, як грає свою роль.

— Сподіваюсь, мене потурбували не через цю історію?.. На біса вам ворушити те, що давно минуло?.. Адже після суду я живу чесно…

Він сів, не чекаючи на запрошення, і дістав із кишені пачку сигарет.

— Дозвольте?

Мегре, який весь час пильно стежив за хлопцем, кивнув головою.

— А що, як, з тієї чи іншої причини, ми поновимо розслідування?

Моран здригнувся і недовірливо зиркнув на комісара.

— Цього не може бути…

— Чому? Припустімо, мені треба з'ясувати деякі подробиці…

На столі задзвонив телефон. Взявши трубку, Мегре впізнав голос Торанса:

— Цей пан уже тут…

— Він сперечався?

— Не дуже… Тільки каже, що поспішає і хоче бачити вас негайно…

— Скажи, що я його прийму, як тільки звільнюся…

Гастон Моран слухав, насупивши лоба, немов намагався зрозуміти, що за комедія розігрується перед ним.

— Це все жарти, га? — запитав він, коли комісар поклав трубку.

— Які жарти?

— Ну, що мене привели сюди… Ви хочете мене залякати… Адже вам краще за будь-кого відомо, що ми про все домовились…

— Хто домовився?

— Ну, ну, годі. Вам не слід робити мені неприємності…

І він хитро — хоч і досить незграбно — підморгнув комісарові. Мегре ще більше насторожився.

— Слухай, Моране, ти, здається, мав справу з інспектором Дюпе…

— З тим самим, що привіз мене сюди… Він поводився нормально…

— А що таке, по-твоєму, «нормально»?

— Ну, так, як я й сподівався…

— Тобто як?

— А ви не розумієте?

— Ти хочеш сказати, що він не намагався тебе заплутати і не ставив важких запитань?

— Він ставив ті запитання, які повинен був ставити… В його словах та поведінці була якась невловима двозначність.

— Інших я від нього й не чекав…

— Тому що ти безвинний?

Комісар міг заприсягтися, що Моран так само не розумів його, як він не розумів Морана.

— Слухайте, шановний… — почав був механік, але тут же завагався, затягуючись сигаретою.

— Що?

— Нічого…

— Що ти хотів сказати?

— Пусте… На біса ви мене сюди привезли?

— Що ти хотів сказати?

— Мені здається, тут вийшла якась дурниця…

— Я не розумію…

— Справді? В такому разі, хай мені заціпить…

— Вже пізно… Що ти хотів сказати?

В голосі Мегре звучала не стільки погроза, як твердість. На фоні відчиненого вікна чітко вимальовувався його масивний силует. В очах хлопця раптом з'явився вираз панічного страху.

— Випустіть мене звідси… — прошепотів він підводячись.

— Спочатку тобі доведеться відповісти на моє запитання.

— Це що, пастка?.. Чи, може, хто підклав вам свиню? Хочете на мені виїхати? Це нечесна гра…

— Яка гра?

— Спочатку скажіть, що ви знаєте?

— Тут я ставлю запитання… Яка гра?

— Чого ви до мене причепилися?.. Невже мене обдурили?

— Хто тебе обдурив?

— Мені казали, що все буде гаразд…

— Хто казав?!

Хлопець раптом відвернувся, стиснувши губи, але комісар відчув, що він ось-ось здасться.

— Це нечесно… — майже схлипнув він.

— Що саме?

І Моран не витримав. Схопившись із стільця на рівні, він з люттю глянув на комісара.

— Начебто ви не знаєте?.. А де мої сто тисяч монет, га?..

Потім, вражений виразом обличчя комісара, мимоволі подався назад. Дві важкі руки лягли на його плечі і струхнули так, що у хлопця мало не одвалилася голова.

Мегре, мабуть, ніколи ще не був такий страшний, як зараз. Його зблідле гнівне обличчя здавалося вирізьбленим із каменю.

— Ану повтори! — люто видихнув він.

— Я ж… я… Ой, мені боляче!

— Повтори…

— Я віддав сто тисяч франків…

— Які сто тисяч?

— Відпустіть… Я все скажу…

Мегре відпустив напівмертвого від страху хлопця і в знемозі поклав руку на серце, яке мало не виривалося з грудей.

— Отже, мене пошили в дурні…

— Хто? Гайяр?

Моран кивнув головою.

— Він тобі пообіцяв, що все буде гаразд?

— Так… Він сказав, що до мене поставляться поблажливо…

— І що тебе виправдають?

— Що в найгіршому разі мене засудять умовно…

— Ти заплатив йому за оборону сто тисяч франків?

— За оборону я заплатив окремо… Він вимагав ці гроші не для себе…

— Для кого ж?

В очах у механіка забриніли сльози.

— Для вас…