Читати книгу - "Меч і хрест"

Забіяки завмерли, як по команді: «Море хвилюється три».

– Ти теж, теж на мене думала?! – переконано звинуватив її він, але відразу ж закивав, розуміюче і приречено. – Звичайно, тепер ти ні за що не повіриш…

– Я вірю! Вірю! – замахала Марійка кистями рук так, немов збиралася злетіти. – Чесне слово!

– Ми дігери! Дігери, а не сатаністи, – гарячково зачастив він, чіпляючись за її погляд, як за рятівне коло, і все ще не вірячи, що вона насправді вірить йому. – Фанати історії, архітектури, геології. Я ж не випадково на історичний… Я просто не люблю за підручниками. Я дослідник. Боже, з ким я злигався. Мерзота. Мерзота! – Мир гидливо відвернув обличчя в темряву.

Олег зніяковіло шморгнув носом.

– А що ви… Що ти тут робиш? – дзвінко спитала Марійка (що робили тут оті двоє, їй було відомо краще за інших).

– Напевно, те саме, що й ти, – пробурчав Красавицький. – Я хотів дізнатися правду.

– І?! – напружено вимовила вона.

– Хоч хто б вони були, сатаністи насправді існують, – безрадісно повідомив він. – Це не вигадка журналістів. Там, – показав він на ворота за своєю спиною, – я знайшов їхній вівтар. його ніхто не виявив. Хоча їм і так є про що кричати. Ти ж телевізор дивишся?

– Ні, – хитнула головою Марійка. – А що там?

– Що-що… – буркотливо скривився він. – Третій день повінь на Фрунзе. Два вбивства в церквах за два дні. На Оболоні сьогодні будинок розвалився без усякої причини…

– І ще картина, – подав вибачливий голос Олег.

– Це тут ні при чому, – відмахнувся від нього Мир і ввічливо пояснив одногрупниці: – Вночі хтось намагався вкрасти «Богатирів» із виставки Васнецова. І через це мало не міжнародний скандал, бо ця картина – національна гордість Росії.

– І собор згорів, – знову устряв Олег.

– Собор Видубицького монастиря? – сполохалася Марійка.

– Я назви не запам’ятав.

– Однаково! Чим не Апокаліпсис? – закінчив Мир. – Преса ж усе в одну купу валить!

Марійка притиснула пальці до скроні, що пульсувала від великої кількості інформації та екстремальних емоцій. Купа і насправді виходила великогабаритною, особливо якщо додати до неї вбивство Килини та пригоди їх багатостраждальної трійці.

– Так чи інакше, – хитнула вона головою, витрушуючи звідти будинок, який випадково примазався (будинки в Києві розвалювались надто часто!), – все почалося саме тут, позавчора, коли лопнули труби, і з’ясувалося, що вхід до Кирилівських знову відкритий. А ти кажеш, там вівтар… Де?

– Далеко, в самому кінці печер, – просвітив її Мир. – Ці ось навіть не дійшли, у штани наклали. Але там і справді небезпечно, частина стін обвалилася.

– Отже… Тут лопаються труби. Тут стоїть вівтар. Тут тато чув вибух. – Мир, який уважно слухав її, киваючи після кожної крапки, питально звів брови. – Так, вибух, – підтвердила вона. – І «Богатирі», яких намагалися… м-м… украсти з музею, згідно з билинами, перемогли змія теж тут.

«А потім Прахов знайшов тут щось… Якийсь предмет часів палеоліту? Але навіщо тоді було віддавати його в Лавру?»

– У будь-якому разі, – резюмувала Ковальова, – в Кирилівських уся й справа!

– Чому в них? – вимогливо спитав Мир. – І чого вони, власне, домагаються? Має ж у них бути якась мета? Чи хоч би маніакальна ідея?

– Або вони справді шукають скарб гетьмана, – з сумнівом повторила Даринине припущення Марійка. – Або… Ні, точно! – Вона мимохіть подалася вперед, виблискуючи осяяними очима. – Я зрозуміла! Вони поклоняються змієві, якого ототожнюють із сатаною! Адже за легендою, лаз змія йде прямісінько в пекло! І за Біблією, змій – сатана!

– Що так, то так, – погодився з нею Мир. – Скарб зазвичай прагнуть шукати тихо. Навіть якби й вбили кого, не стали б цей цирк у церквах влаштовувати. Вони божевільні. Тільки божевільні поклонятимуться комусь так, аби про це говорило все місто. Але це не має значення… Якщо все, що ти кажеш, – правда, сьогодні вночі вони знову прийдуть сюди. І я спіймаю їх. Я їх просто…

– Ні! – нестямно скрикнула Марійка, зразу пригадавши, чим закінчилося таке саме героїчне поривання для її батька. – Не треба! Благаю! Тільки не це!

– Марійко! – долинуло звідкись. – Марійка?!

– Дарино, я тут! – голосно озвалася Ковальова.

Пролунав відчайдушний тупіт черевиків, крик:

– Біжу!!! – І з-за рогу, розмахуючи над головою пакетом із кока-колою, влетіла Землепотрясна Дарина Чуб.

– Руки геть від неї! Ану, розійдися, гади! – заволала вона і, пізнавши Мира, з ходу кинулася на нього, дубасячи супротивника пляшкою по плечах і голові.

Мир невдало відскочив, улипнувши потилицею в трубу.

– Ні-і! – завищала Марійка, відтягуючи свою запізнілу захисницю за топ. – Це не він!

Топ луснув по шву. Чуб хутко піймала його, прикриваючи груди. І, впустивши пакет, незграбно наступила черевиком на руку Смугастого, що давно не подавав ознак життя.

Смугастий завив. Олег, вирішивши реабілітуватися в очах Мира, кинувся до Дарини, що застопорилася.

– Стій, – просипів Мир. – Стій, кому сказав! – і осікся, позаяк Олег уже отримав чудовий і переконливий удар коліном у пах.

– Де ж ти раніше була! – щиро образилася Марійка. – Мене тут… – Вона спохмурніла, не договоривши. Образа всередині скрутилася в тугий вузол, що стягнув їй горло: Дарина кинула її заради дрібниці! Заради випадковості, що відвернула її увагу. Яка вона після цього подруга?

– Та заблудилася! Блукала, блукала… – жалібно виправдовувалася Землепотрясна.

– Я ж усе хрестами позначила!

– А звідки я знала, що це твої хрести? – резонно зауважила Дарина. – Ти взагалі як? – Вона подивилася на Мира з неприхованою підозрою.

Дарина не любила гарних чоловіків з принципу. Але зблизька пика Мира виявилася ще більш безпринципною, ніж на екрані!

– Не вірю я йому. І в алібі його не вірю! – безцеремонно проголосила вона.