Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій 📚 - Українською

Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій"

189
0
01.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Юнаки з вогненної печі" автора Шевчук Валерій. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65
Перейти на сторінку:

Оці мої записки — крик. Крик волаючого й пустелі, бо нікому не хочеться перетворитись у цьому світі на пісок.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Від автора

Я зустрів героя цих записок В-на Н. (не називаю його прізвища, бо він сам того не бажає), свого земляка й давнього знайомого, під час студентської голодівки в жовтні 1990 року біля наметового містечка. Він з якоюсь особливою, я б сказав, голодною цікавістю приглядався до того, що діється, і, розмовляючи зі мною, весь час поглядав у бік містечка. Було то удень, коли засідала Верховна Рада, що мала сказати своє слово щодо студентських вимог. Ми рушили до Верховної Ради разом і потрапили туди саме в той момент, коли пішла сюди колона робітників Арсеналу. Небо було ясне, ми помітили, що люди зупиняються і задирають голови — чомусь дивилися вгору. На балконах будинків також було багато людей, і всі дивились у небо. Ми теж стали цікавими Варварами, і зупинилися й собі. І побачили серед ясної блакиті ясну зірку — зірка ця рухалася з боку Арсеналу в бік Хрещатика, світячись. Кілька разів зірка ніби роздвоювалася, а потім зливалася в один вогник. Люди обговорювали це видовище: одні казали, що це супутник, а інші — НЛО. Не знаю, що то було, але було, як описую. Потім зірка розчинилась у синяві, тобто з поля зору спливла.

Біля Верховної Ради вирував натовп, ми влились у нього й стали його часткою. Виходили депутати, щось кричали, але ззаду чутно їх було погано. Люди передні переказували те, що чули, заднім.

Я мав іти у Спілку письменників, де в той день провадив "Літописця", тема була "Міфи й історія гуцулів" — розповідати мала Марія Влад. Сумнівався, що будуть люди, але йти мусив. Запросив і свого давнього знайомого.

— Ні,— сказав він.— Хочу бути тут. Але коли рішення оголосять, може, до вас і зайду.

"Літописець" вчасно почати ми не могли — нам переказали, що на нього мають прийти голодуючі студенти, отож їх і чекали.

Перший прийшов В-н Н. Обличчя його світилося радістю.

— Вимоги студентів прийнято! — сказав він.

Ми міцно потисли руки один одному.

Прийшли студенти. Зморені, із білими опоясками на лобі, але щасливі. Вони слухали, дивлячись на доповідачку блискучими очима. Сама оповідачка надто хвилювалася, щоб розказувати виважено-логічно; зрештою, обірвала виклад і запропонувала всім поспівати.

І ми всі співали, співав разом з усіма В-н Н. Відчули себе однією родиною: молоді, старші і старі — не було між нами ні вікової, ні будь-якої різниці. Щось там говорили вряди-годи і знову співали. І в усіх радісно й нервово світилися очі. Говорили й про ту зірку серед ясного синього неба: ті, що бачили її, підтакували, а що не бачили, натурально у зірку не вірили.

Просиділи отак у залі довго, поки не наспівалися й не наговорилися. І тільки тоді почали розходитися.

В-н Н. знову підійшов до мене. Вийшли на вулицю й закурили.

— Маю таке враження,— сказав він,— ніби розмерзаюся. Отак був колись заморожений і заморожено жив. Дивно так: віриш у все і не віриш.

— В мене теж таке враження,— мовив я.— Але ліпше вірити, як не вірити.

Ми пішли вулицею. Було тихо й тепло. Відчував, що мій знайомий хоче щось сказати, а не зважується.

— Є в мене одне до тебе діло,— почав він несміливо.— Чув, що ти письменник, хоч, скажу відверто, книжок твоїх не читав. Міг би набрехати, що читав, але не читав. Це мій гріх.

— Гріх невеликий,— мовив я.— Скільки є того написаного — всього не перечитаєш.

— Ні, я мав би щось прочитати, бо ти мій земляк і знайомий.

— Один мудрий старий,— зауважив я,— сказав: ніколи не читай знайомих та земляків. Це бридашна штука...

Ми засміялися. Але знайомий мій ще мнувся.

— Радий, що не ображаєшся... ну, що не читав тебе. Знаєш... ну, одне слово, писав я колись записки. Не знаю для чого... Я технар, літературного таланту не маю, але до писання потягло.

Я в душі похолов: ще один графоман, який прагне, аби прочитали його твір і дали оцінку. Кожен із письменників мене зрозуміє — це наш бич.

— Не маю ніяких літературних претензій, але коли б ти був не проти, міг би тобі ті записки віддати.

— Як віддати? Назовсім?

— Ну, ви люди зайняті,— сказав В-н Н.— Може, колись випаде тобі хвилина й захочеться прочитати: через рік, два, десять — мені без значення.

Це вже було цікавіше, адже переді мною не графоман і не початкуючий літерат, якому до п'ятдесяти.

— І, може, колись тобі захочеться... ну, зробити з того літературний твір,— сказав ніяково В-н Н.

— А коли я зроблю це погано? В-н Н. засміявся.

— Сподіваюся, що цієї твоєї книги я також не прочитаю.

Очі в нього блиснули, і я тільки тепер по-справжньому впізнав його: одного з найрозумніших хлопців, яких зустрів у юності. Він обважнів, спростився, але цей спалах очей засвідчив, що маю діло не з пересічною індивідуальністю.

— Отже в нас з тобою джентльменська угода: я тобі нічого не зобов'язаний, а ти до мене — без претензій?

— Саме так! — мовив В-н Н.

— Тоді я залюбки твої записки візьму.

Так вони й потрапили до мене, ці записки. Як бачить читач, минуло менше року, відколи вони у мене. В неспокійне літо 1991 року я їх прочитав, і вони покликали мене до пера так владно," що я не зупиняв його, доки не написав цієї книжки.

Часом я думаю: може, ліпше було б видати ці записки як документ? Але ми, письменники, егоїсти. Тож де чуємо естетичну поживу, зупинити нас не можна. Тому я й рушив у це плавання. Не знаю, чи прочитає цю книжку мій знайомий, ліпше, щоб він її не читав, бо мене в певних місцях від його записок відносило, і я дав їм, може, надто вільну інтерпретацію. Знову-таки, другий у нас, письменників, гандж — ми без вигадництва не можемо кроку ступити, такий уже наш талан. Але як там не є чи не вийшло, я вдячний В-ну Н. за його безцінний мені подарунок.

Одне він у мене попросив, передаючи рукописа: щоб я назвав його "Записки стандартного чоловіка". Я так спершу і назвав, а потім перевів цю назву у підзаголовок. Чому? Кожен мене зрозуміє, прочитавши цю книгу: стандартний чоловік таких записок не написав би. Але я розумію й В-на Н.: є стандартність натуральна, а є стандартність вимушена. Є птиця, яка виросла в неволі і своєю кліткою не утяжується, а є птиця, яку в клітку насильно засадили. Мій добрий знайомий і був, здається, птахом, якого в клітку загнали насильно.

Але він із неї вже вийшов. Я в цьому переконався, коли побачив, з яким захопленням він дивився на голодуючих студентів і як щиро й розкуто він із ними співав на тому незвичайному нашому "Літописці" восени

1990 року.

Київ — Конча-Озерна

1991 р.

1 ... 64 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій"