Читати книгу - "Багряні ріки"

Карім був ошелешений. Патрік Астьє посунув лупу до екрана комп’ютера так, щоб два візерунки опинилися поруч.

— Це відбитки тої самої людини, — повторив він, — тільки різного віку. На картці — відбитки дитини, на пістолеті — дорослого.

Карім, утупившись очима в два візерунки, намагався переконати себе в неможливому.

Жюдіт Еро померла в 1982 році, серед уламків розтрощеної машини.

Жюдіт Еро в дощовику й мотоциклетному шоломі нещодавно розрядила Карімів «ґлок» у нього над головою.

Жюдіт Еро була мертва й жива воднораз.

46

Настав час зв’язатися з давніми друзями.

Фабріс Моссе. Працівник наукового відділу паризької поліції. Першокласний фахівець з відбитків пальців, із яким Карім познайомився під час однієї вельми заплутаної справи, коли стажувався в комісаріаті XIV округу на Авеню-дю-Мен. Геній, який стверджував, що, глянувши тільки на відбитки пальців, може визначити, є ці люди близнюками чи ні. Він вважав, що його метод такий самий надійний, як і ДНК-аналіз.

— Моссе? Це Абдуф. Карім Абдуф.

— Здоров, як ся маєш? Далі сидиш у своїй дірі?

Співучий голос товариша, здавалося, звучав на відстані світлових років від цього кошмару.

— Авжеж, сиджу, — пробуркотів Карім. — А точніше перебираюся з однієї діри до другої.

Фахівець розсміявся.

— Як кріт?

— Еге ж, як кріт. Моссе, є одна загадка, як видається, нерозв’язна. Я хочу, щоб ти мені сказав свою думку, неофіційну. І то зараз, гаразд?

— Провадиш якесь слідство? Звісно, я тебе слухаю.

— У мене є два ідентичні відбитки. Один належить дівчинці, що загинула чотирнадцять років тому. Другий — узятий сьогодні, належить невідомій дорослій жінці, підозрюваній у вбивстві. Що ти на це скажеш?

— Ти впевнений, що дівчинка померла?

— Цілком упевнений. Я розмовляв із чоловіком, який прикладав пальці трупа до чорнила.

— Тоді ось що я тобі скажу: це помилка в поліційному протоколі. Ти або твої колеги щось наплутали, коли брали відбитки на місці злочину. Дві різні людини не можуть мати однакові відтиски пальців, це неможливо. НЕ-МОЖ-ЛИ-ВО.

— А близькі родичі? Близнюки? Я пригадую, що ти працював над цим…

— Лише відбитки пальців однояйцевих близнюків можуть мати схожі риси. Закони генетики неймовірно складні: існують тисячі параметрів, які впливають на остаточний рисунок папілярних ліній. Потрібен божевільний збіг, щоб ці візерунки були подібні так, що…

— У тебе вдома є факс? — перервав його Карім.

— Я не вдома, я ще в лабораторії. — Він зітхнув. — Ніхто нас, науковців, не шкодує.

— Можна надіслати тобі ці відбитки?

— Я не скажу тобі нічого нового.

Лейтенант мовчав. Моссе знову зітхнув:

— Гаразд. Іду до факса. Набери мене, щойно надішлеш.

Карім вийшов із кімнатки, у якій був усамітнився, щоб подзвонити, відіслав два факси й, повернувшись, натиснув кнопку «Повтор» на телефонному апараті. Жандарми сновигали туди-сюди. Серед загального гармидеру ніхто на нього не звертав уваги.

— Це вражає, — пробурмотів Моссе. — Ти впевнений, що перші відбитки належать померлій?

Карім пригадав чорно-білі світлини аварії. Тендітні ручки дівчинки, що визирають з-під уламків потрощеного заліза. Пригадав обличчя старого дорожника, який зберіг дактилоскопічну картку.

— Упевнений, — відказав він.

— Отже, сталася якась помилка, коли знімали відбитки й підписували картку. Таке часто трапляється, ти ж знаєш, ми…

— Ти нічого не тямиш, — відбуркнув Карім. — Не важливо, що там написано на картці. Не важливі ані ім’я, ані вся та писанина. Я тобі намагаюся пояснити, що рука загиблої дівчинки має такі самі відбитки, як і рука, що тримала пістолет цієї ночі. Це й усе. Господи Боже, та мені начхати, хто вона. Йдеться лише про те, що це та сама рука!

У слухавці запала напружена мовчанка. Урешті Моссе розсміявся.

— Така штука неможлива. Це все, що я можу тобі сказати.

— А я гадав, у тебе фантазії більше. Мусить же бути якесь пояснення!

— Якесь завжди є. Ти знаєш це не гірше за мене. І я впевнений, що ти його знайдеш. Подзвони мені, коли твоя справа проясниться. Люблю історії зі щасливим кінцем. І раціональним поясненням.

Карім пообіцяв зателефонувати й поклав слухавку. Трибки в його голові прокручувались на неробочому ходу.

У коридорі він знову перестрів Марка Коста й Патріка Астьє. Судовий медик ніс шкіряну сумку й був геть блідий.

— Їду до лікарні в Аннесі, — пояснив він і глянув на свого товариша, немов не вірячи в те, що відбувається. — Ми… ми тільки-но довідалися, що там два трупи. Чорт забирай! Того молодого лейтенанта… Еріка Жуано… теж… Це вже не розслідування, а кривава бійня.

— Я вже знаю про це. Скільки часу це забере?

— До світанку, щонайменше. Але там уже працює ще один судмедексперт. Справа набирає розмаху.

Карім вивчав загострені риси медикового обличчя, юнацькі й невловні водночас. Чоловік боявся, але Абдуф відчував, що його присутність додає патологоанатомові впевненості.

— Косте, мені тут дещо спало на думку… Хочу тебе розпитати.

— Я тебе слухаю.

— У своєму висновку про перший розтин ти написав, що вбивця задушив жертву металевим дротом — гальмівним тросиком або струною від фортепіано. Як гадаєш, Серті задушили тим самим знаряддям?

— Авжеж, тим самим. Ті самі волокна. Та сама товщина.

— Якби це справді була струна від фортепіано, ти зміг би визначити ноту?

— Ноту?

— Еге ж. Музичну ноту. Чи можеш ти виміряти діаметр дроту й на основі цього визначити точну ноту й октаву, якій мала б відповідати струна?

Кост недовірливо всміхнувся.

— Я розумію, про що ти. Я знаю діаметр. Ти хочеш, щоб я…

— Ти чи твій помічник. Ці нюанси мені не важливі.

— Ти напав на слід?

— Ще не знаю.

Судовий медик поправив окуляри.

— Як із тобою зв’язатися? У тебе є мобільник?

— Нема.

— Тепер є. — Астьє сунув Карімові в руку крихітний мобільний телефон, чорний і хромований.

Араб здивовано глянув на нього. Експерт усміхнувся.

— У мене було два. Думаю, найближчими годинами він тобі знадобиться.

Вони обмінялися номерами, і Марк Кост пішов. Карім звернувся до Астьє:

— А ти над чим працюватимеш?

— Ні над чим особливим. — Він розвів довгими руками. — Мені більше нема чого згодувати своїм приладам.

Карім відразу ж запитав експерта, чи не згодиться він допомогти з розслідуванням і виконати два завдання.

— Два? Та скільки завгодно! — завзято вигукнув Астьє.

— Спершу треба переглянути архіви Університетського медцентру, а саме свідоцтва про народження.

— І що там шукати?

— Під датою 23 травня 1972 року знайдеш ім’я Жюдіт Еро. Перевір, чи не було в неї сестри-близнючки або брата-близнюка.

— Це та дівчинка, якій належать відбитки пальців?