Читати книгу - "Бар «Когут»"

— Хтось із вас чув про дженджика на ім’я Чапман Ґронскі? Також відомого, як Чап?

Марк узяв картку і його ледь не знудило.

— Хто це? — поцікавився Тодд.

— Слідчий Окружної асоціації адвокатів, — відповів Мейнард.— Уже двічі приходив, шукав тут вас обох. Пана Марка Апшо та пана Тодда Лейна. Не знаю таких. Знаю Марка Фрейжера та Тодда Лусеро. Отже, що тут у біса коїться?

Обом ніби заціпило, і тому Мейнард продовжив. Він кинув на стіл серветку і промовив:

— Учора це залишив хлопець на ім’я Джеремі Планкмор. Сказав, що він клієнт, мовляв, шукає свого адвоката, якогось там пана Марка Апшо.

Він жбурнув на стіл ще одну картку:

— А цей, на ім’я Джеррі Коулман, приходив тричі. Він посильний із суду від якогось адвоката, що хоче засудити вас і вашу фірму.

Він жбурнув на стіл ще одну картку:

— А це від батька, який сказав, що його син найняв тебе, Тодде, владнати справу про простий напад. Сказав, що ти не з’явився в суді.

Мейнард витріщився на них і чекав. Марк зрештою промимрив:

— Ну, це довга історія, але ми вскочили в халепу.

— Ми тут більше не можемо працювати, Мейнарде, — озвався Тодд. — Нам треба зникнути.

— Оце ти правильно кажеш, і тут я вам стану у великій пригоді. Ви звільнені. Мені не треба, щоб у барі тинялися оці люди й чіплялися до інших барменів. І взагалі вони вже втомилися вас покривати. А потім, напевне, налетять лягаві й почнуть задавати всілякі питання. Чи пак треба мені вам казати, що лягаві мене реально нервують. Я не знаю, що ви там замутили, але годі, закінчилася котові масниця. Забирайтеся геть.

— Прийнято, — погодився Тодд.

— А можемо ми ще місяць пожити нагорі? — спитав Марк. — Нам потрібен якийсь час, аби дещо владнати.

— Що ви там ще хочете владнати? Ви й так вже забацали фіктивну фірму, і тепер вас розшукує півміста. Вам цього мало?

— Про лягавих не хвилюйся, — зауважив Тодд. — Вони тут ні до чого. Просто в нас, скажімо так, є кілька незадоволених клієнтів.

— Клієнтів? Але ж ви не юристи, так? Наскільки я пам’ятаю, ви студенти останнього курсу юридичної школи.

— Ми її кинули, — зізнався Тодд. — І тепер відшукуємо клієнтів у кримінальних судах, а гонорари беремо готівкою.

— Це якась бридня, якщо вас цікавить моя думка.

«Твоя думка нас не цікавить», подумав Марк, але попустився. Тим паче зараз це справді видавалося крайньою бриднею. Він сказав:

— Ми заплатимо тобі тисячу готівкою за наступний місяць, після чого ти вже ніколи нас не побачиш.

Мейнард ковтнув крижаної води й пильно на них подивився.

— Слухай, Мейнарде, — спитав уражений Тодд. — Я працював на тебе скільки? Три роки? І ти ось так візьмеш і звільниш мене?

— Тебе звільнено, Тодде. Що не ясно? Обох звільнено. Нащо мені треба, щоб тут вешталися детективи та розлючені клієнти. Вам ще пощастило, що ніхто не зайшов і не впізнав вас.

— Тільки на місяць, — наполягав Марк.— Ти нас тут навіть не побачиш.

— Сумніваюся, — Мейнард відпив ще води, й далі витріщаючись на них. Насамкінець запитав: — Нащо вам тут залишатися, коли, здається, все місто знає вашу адресу?

— Нам потрібне місце, де спати й завершити нашу роботу,— сказав Марк. — І ніхто нас не знайде. Двері нагору завжди зачинені.

— Знаю. Саме тому вони й вештаються баром, діймаючи інших барменів.

— Будь ласка, Мейнарде, — попрохав Тодд. — До першого червня ми з’їдемо.

— Дві тисячі баксів готівкою, — пробурчав Мейнард.

— Згода. А ти будеш надалі нас прикривати? — спитав Марк.

— Намагатимусь. Хоча мені дійсно не до вподоби ця зайва увага.

32

У БАРДТАУНСЬКОМУ ФЕДЕРАЛЬНОМУ ЦЕНТРІ УТРИМАННЯ посеред ночі розбудили Золиних батьків і брата й наказали збирати речі. Кожному видали два брезентові чували для пожитків і тридцять хвилин на підготовку до подорожі Разом із іншими майже п’ятдесятьма африканцями, про яких вони знали, що ті мають сенегальське коріння, їх завантажили в білий автобус без опізнавальних знаків, спеціально пристосований для транспортування в’язнів. Їх вивели в кайданках, так і залишивши закутими в автобусі. Четверо озброєних до зубів імпівців, у двох із яких були дробовики, супроводжували їх до місць та інструктували щодо поведінки впродовж поїздки: сидіти тихо, ні про що не питати. Двоє агентів зайняли позиції в передній частині автобуса, двоє — в задній. Скляні вікна були зачинені й прикриті товстими металевими щитами.

Фіона, мати Золи, нарахувала в групі ще п’ятьох жінок. Решта були чоловіки, переважно під сорок років. Вона була стійка й повна рішучості не втрачати самовладання. Почуття були загострені, але вони вже давно змирилися із фактом депортації.

Після чотирьох місяців полону вони з полегшенням сприймали звільнення із центру утримування. Звісно, вони б надали перевагу тому, щоб залишитися в країні, але, якщо життя в США означало перебування в клітці, в Сенегалі набагато гірше не буде.

Близько двох годин їх везли в повній темряві. Агенти зрідка перемовлялися й посміювалися, але пасажири сиділи анітелень. Дорожні знаки вказали їм, що вони в’їхали в Піттсбурґ і автобус прямував до аеропорту. Він без перешкод проїхав крізь пункт пропуску й заїхав у великий ангар. Неподалік на них чекав пасажирський реактивний літак без прикметних знаків. На іншому боці аеропорту виднівся вдалині яскраво освітлений термінал. Пасажири залишили автобус, після чого їх загнали в закуток, де на них чекало ще більше агентів ІМП. Депортованих викликали одне по одному і опитували, порівнюючи відповіді з документами. Після впізнавання з них знімали кайданки й дозволяли забрати обидва чували, вміст яких знову перевірявся. Процедура проходила повільно, ніхто не поспішав, особливо ті, кого відправляли додому.

Підійшов ще один автобус. Із нього вибралося близько десятка африканців — збентежені й покірливі з виду, як і ті, хто приїхав попереднім рейсом. Виявилося, що в когось документи не в порядку, інші терпляче чекали. Чекали й чекали. Уже була майже п’ята ранку, коли уповноважений повів першу групу пасажирів до літака, вишикувавши їх у довгий шерег. Зі своїми чувалами вони повільно піднімалися трапом до салону, де їх розсаджували по місцях. Розміщення зайняло ще годину. Пасажирам полегшало, коли вони дізналися, що на час перельоту їх не