Читати книгу - "Велика маленька брехня"

— Медді, — тепер він вже прокинувся. — Ти справді дзвониш мені опівночі, щоб поговорити про репетитора математики?

Він говорив абсолютно іншим тоном, аніж зазвичай. Роками спілкування з Натаном нагадувало Маделін розмови з єлейним, радим прислужитися продавцем на комісії. А тепер, коли у нього була Абігель, він думав, що вони рівні. І більше він не мусив вибачатися. Тепер він міг демонструвати своє роздратування. Тепер він міг бути звичайним колишнім чоловіком.

— Ми всі вже спимо, — продовжував він. — Серйозно, невже це не могло почекати до ранку? Скай та Бонні сплять…

— Ви не всі вже спите! — сказала Маделін. — Твоя чотирнадцятирічна донька зовсім не спить, а сидить в інтернеті! У вашому домі є взагалі хоч якийсь нагляд та контроль? Ти хоч уявляєш, що вона там робить?

Маделін почула ніжний мелодійний голос Бонні, яка промовила щось миле та чуйне.

— Піду перевірю, як вона там, — сказав Натан. Зараз він вже був не такий самовпевнений. — Я думав, вона вже спить. І послухай, однаково з тим репетитором у неї не було жодного прогресу. Він сам іще дитина. Я можу краще її навчити. Але звісно, ти маєш рацію, я мав із тобою це обговорити. І я збирався з тобою поговорити. Просто закрутився.

— У них були хороші результати, — сказала Маделін.

Вони з Абігель пробували займатися ще з двома репетиторами, аж поки знайшли Себастьяна. Хлопець показував настільки добрі результати, що до нього стояла черга охочих займатися. Маделін благала його втиснути Абігель у свій графік.

— Ні, не було, — сказав Натан. — Але давай про це поговоримо, коли я не буду напівсонний.

— Прекрасно. З нетерпінням чекатиму. Ти ж збираєшся повідомляти мені про будь-які зміни у розкладі Абігель? Просто цікавлюся.

— Кінець розмови, — сказав Натан.

І розмова урвалася.

Маделін так сильно пожбурила свій мобільний у стіну, що він відскочив та впав екраном догори на килим біля її ніг, тож вона могла бачити розтрощений екран, немов мовчазну нотацію дорослого дитині.

* * *

Стью: Слухайте, я справді не думаю, що бідолашний Натан був поганим хлопцем. Я трохи з ним спілкувався у школі. Школа просто переповнена жінками, і більшу частину часу вони так зайняті безкінечною балаканиною, що складно бодай слово вставити. Тож я, як правило, розмовляв з іншими батьками. Пам’ятаю, одного ранку ми собі балакали з Натаном про щось, аж раптом прийшла Маделін на своїх височенних підборах і — Господи Боже — мало не спопелила його поглядом!

Габрієль: Я б не могла жити у тому ж місті, що й мій колишній. Якби наші діти ходили до однієї школи, я б, мабуть, його вбила. Не знаю, на що вони сподівалися, і як це все мало працювати. Це божевілля.

Бонні: Ніяке то не божевілля. Ми хотіли жити якнайближче до Абігель, і потім знайшли ідеальний будинок поблизу. Що в цьому божевільного?

Розділ сорок дев’ятий

За п’ять днів до доброчинної вечірки

То був ранок понеділка. От-от мав продзвеніти дзвінок, коли Джейн поверталася із шкільної бібліотеки. Вона віднесла дві книжки, котрі Зіггі забув здати. Вона залишила його гратися на брусах із близнюками та Хлоєю. Принаймні Маделін і Селеста не забороняли своїм дітям гратися із Зіггі.

Після того, як Джейн віднесла книжки, вона лишилася у школі допомогти перевірити техніку читання у дітей. Вона та татко Лілі Стью зазвичай волонтерили кожного понеділка зранку.

Коли Джейн вийшла з бібліотеки, то побачила двох учасниць клубу Блондинок-Боб, вони стояли біля музичного класу та вели важливу, гучну конфіденційну розмову.

Вона чула, як одна з них запитала:

— Це котра із мам?

Інша відповіла:

— Вона не надто примітна. Дуже молода. Рената думала, що вона — няня.

— Чекай-чекай! Я знаю, хто це! Вона носить волосся ось так? — Блондинка-Боб підняла своє волосся у надмірно високий та тугий хвостик — і саме цієї миті побачила Джейн. Її очі розширилися, і вона стрімко опустила руки, немов дитина, котру спіймали на шкоді. Інша жінка, що стояла спиною до Джейн, продовжувала говорити:

— Так! То вона! Очевидно її син, той Зіггі, таємно кривдить бідолашну маленьку Амабеллу. Я маю на увазі справді кривдить, робить страшні речі… Що?

Перша пані судомно хитала головою.

— Що не так? Ой!

Жінка обернулася та побачила Джейн. Її обличчя почервоніло.

— Доброго ранку, — привіталася вона. Зазвичай пані, що займали таке високе місце у шкільній ієрархії, не­уважно та люб’язно посміхнулися б, немов королеви до простого смертного.

— Привіт, — сказала Джейн.

Жінка притискала до грудей папку. Раптом вона опустила руки — і тепер папка ховалася у неї за спиною, точнісінько, немов дитина, котра ховає поцуплену цукерку.

«Петиція», — подумала Джейн. Значить, її підписували не лише батьки першачків. Вони пішли підписувати її у батьків старших дітей. У батьків, котрі навіть не знали ані її, ані Зіггі, ані цієї історії.

Джейн пройшла повз них. Її рука вже торкнулася скляних дверей, котрі вели на майданчик, аж раптом вона зупинилася. У її тілі наростало гучне, ревуче почуття, ніби злітав літак. Усе через те, як зневажливо ці жінки згадували ім’я Зіггі. Подих Саксона Бенкса лоскотав її вухо: «Ти в житті не мала жодної оригінальної думки, правда?»

Вона повернулась. Підійшла до жінок і стала навпроти них. Жінки відступили на кілька дрібних кроків — їхні очі комічно округлилися. Всі троє були приблизно одного зросту. Усі троє були мамами. Але Блондинки-Боб мали чоловіків і будинки, а ще абсолютну впевненість у своєму місці в цьому світі.

— Мій син ніколи нікого не кривдив, — сказала Джейн, і раптом зрозуміла, що це правда. Він — Зіггі Чепмен. І не має нічого спільного із Саксоном Бенксом. Нічого спільного із Поппі. І навіть з нею самою. Він — просто Зіггі, і хай вона не знала про нього всього, але це вона знала напевно.

— Ох, люба, ми також це пережили! Ми співчуваємо! Ця ситуація просто жахлива, — почала Блондинка-Боб із папкою в руках. — Скільки часу ви дозволяєте йому дивитися телевізор? Я зрозуміла, що якщо менше дивитися…

— Ніколи нікого не кривдив, — повторила Джейн. Розвернулася та пішла геть.

* * *

Тея: Тож за тиждень до доброчинної вікторини Джейн стала свідком приватної розмови Тріш і Фіони. Вони сказали, що вона поводилася дуже дивно, настільки, що вони якоїсь миті подумали, що у неї… проблеми із душевним здоров’ям.

* * *

Джейн вийшла на майданчик із відчуттям дивного спокою. Може, їй варто взяти приклад із Маделін. Більше не уникати конфліктів. А підійти прямо до своїх критиків та сказати їм усе, що