Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

– Бідолашний Парамон! – Даша, схлипнувши, кинулася обіймати домового.

– Друже, ти добре подумав?.. – Я чесно спробував відмовити старого від цієї витівки. Засунути свою жадібність глибше, віддавши перевагу совісті та дружнім стосункам зі своїм будинковим духом. – Може, саме спокій – це саме те, що їм потрібно? Щоб до небезпечних магічних практик та іншого не дотяглися чужі люди та не використовували не за призначенням?

– Вікторе, та які небезпечні практики? – Прохрипів Парамон, майже задушений Дашею, що ридає, але не ризикнув поворухнутися. – Остапенко були кланом Землі, фахівцями із землеробства, травництва і зовсім трохи – захисної магії. Що поганого у землеробстві та захисних чарах?

– Може, ти маєш рацію, Парамоне... – Повільно погодився я. – Що ж, у такому разі, коли буде час, навідаюсь якось до них у Синевирську Поляну.

– А давайте всі разом злітаємо у вихідні? – Раптово запропонувала Даша.

– Усі разом?

– Ну, а що такого, Віть? – Очі дружини, що плакала мить тому, вже підозріло так загорілися. А це погана ознака. Тепер вмовлятиме всіма доступними методами. І мені лише кілька разів за весь час стосунків вдавалося відстояти свою позицію, коли вона в такому стані. – Дивись, рейси Харків-Ужгород ніхто не скасовував. Нам зараз взагалі легко і просто взяти три квитки туди, три назад, і на вихідних...

– Даш, які три квитки? – Все-таки я перебив дружину. – Тобі навіщо? Там зараз на тому місці дрібний лісок, та й усе. А Парамон – домовик. Він прив'язаний до тутешнього вогнища. І я не знаю, наскільки взагалі можливо… Парамоне, це взагалі можливо?

Дух зник. Потім з'явився. Потім знову зник. З'явився, блукаючи туди-сюди кухонною шафою і щось бурмочучи собі під ніс. А потім, наче на щось зважившись, буркнув: «Ех, щоб мене, була – не була!» – Знову зник.

Ми з Дашею незрозуміло переглянулися. Парамон завжди був адекватним і не могло настільки звичайне питання так на нього вплинути. Але не встиг я ні Очі активувати, щоб розібратися, ні перекинутися з дружиною словами, як домовик повернувся.

– Дякую за пропозицію, Хазяйко, я згоден! Але не ображайся, у літаках цих ваших літати точно не зможу. Я вас чекатиму вже на місці. На тому самому місці, де… – Домовик нервово проковтнув, а очі почервоніли. – Де особняк Остапенко пішов під землю.

– Чи правильно я зрозумів, Парамоне, що в тебе залишився якийсь зв'язок з тим місцем?.. – Тихо і якнайбільш нейтрально запитав я.

– Досі я його й не відчував, Вікторе. – Похитав головою дух. – А тут, коли Дар'я сказала про подорож, я вирішив перевірити, чи залишився хоч трохи відблиск колишнього вогнища… І він відгукнувся!

– Але чому саме зараз?

– Та, може, й не зараз. Я зайвий раз туди не тицявся, щоб старі рани не турбувати спогадами. А з твоєю появою, Вікторе, і зовсім у цьому потреба відпала, тож – я навіть не намагався дивитися в той бік…

– Ой йой, сюрпризи множаться…

– Ну так це ж чудово, хлопці. Подивимося на знамените озеро і, може, справді вам двом буде якась користь від того, що там просто так лежить.

– Ну, якщо вже Парамон не проти і має можливість нас там супроводжувати, то це здорово. Тільки в будь-якому випадку до цієї поїздки та розкопок потрібно підготуватися набагато краще, ніж до мого рейду Олексіївкою. Просто так копати землю лопатою поруч із природною пам'яткою місцеві мені точно не дозволять.

– Та там без магії ніяк, Хазяїне. Глибоко ж провалився особняк. Та ще й земля-то своє взяла за півтора століття, гадаю. Вже глибше просів, тут і до баби не ходи.

– Так, – кивнув я, – зараз уже на глибині дванадцяти метрів особняк знаходиться. І магією ніхто з нас не володіє, щоб витягти з такої глибини цілий особняк та інші споруди. І що тепер робити?..

Ідея з'їздити за додатковими скарбами і, можливо, новими магічними знаннями, ще секунду тому була така близька – і раптом обламалася на такому банальному питанні. Мій Голос не потягне обсягу таких розкопок. Та й це якось взагалі незручно – годинами волати на землю, щоб вона сама себе розкопувала. Плюс виснаження у мене від таких навантажень буде неабияке. Тут би краще підійшла бригада досвідчених... Стоп. Бригада!

– Придумав! – На емоціях я підскочив і, цмокнувши дружину в верхівку, побіг у спальню за телефоном.

– Любий, все гаразд? – Єхидно довідалася Дашка.

– Звичайно, я ж придумав, як нам організувати розкопки дуже швидко. Більше того, до вихідних, до нашого прильоту там уже, швидше за все, усе буде готове.

– Круто, в тебе що, є кишенькові заробітчани на Закарпатті?

– Ну, майже. – Посміхнувся я. – Принаймні останнім часом ці хлопці дуже люблять розкопувати всілякі цінності.

***

Ярий сидів у своєму кабінеті і милувався монітором. Точніше тим, що там було зображено. А монітор показував, що на особистому рахунку авторитету, про який, до речі, якимось дивом знав ще й цей клятий гіпнотизер-сбушник, сталося дуже суттєве поповнення. Цей моторошний тип не збрехав. І складалося враження, що справді настають нові часи. Робота, якою оснащував хлопців Ярого цей Дубровський, була одноманітною. Поїхати десь із лопатами і купою сумок. Бажано, на великій тачці. Відкопати у вказаному місці скарб. Здати його і отримати прибуток. Однак – вона була набагато «чистішою» і, що важливіше, більш прибутковою, ніж усе, що кримінальний авторитет робив до цього.